— У неї вічно були нові мужики, — скиглить він. — Їй весь час було мало. Діамантові кільця, дорогі подарунки, намиста...
Поїзд уповільнює хід. Сімоне розуміє, що їй час виходити: станція Тенета. Вона підводиться, але чоловік загороджує їй шлях.
— Обійміть мене. Я просто хочу, щоб мене обійняли.
Сімоне, зціпивши зуби, перепрошує, відводить його руку, але одразу ж відчуває її на своїх сідницях. Тієї ж миті поїзд зупиняється, чоловік втрачає рівновагу й важко гепається назад на сидіння.
— Шльондра, — спокійно каже він їй у спину.
Сімоне виходить із поїзда, вибігає з метро на вулицю, долає критий плексигласом міст і спускається сходами. На лавці біля торговельного центру сидять троє п’яних чоловіків і перемовляються хрипкими голосами. Сімоне забігає через головний вхід усередину і знову пробує додзвонитись до Еріка. З винного магазину Systembolaget долинає запах старого червоного вина з розбитої пляшки. Важко дихаючи, Сімоне мчить повз вікно до ресторану. Там стоїть довгий стіл, накритий для фуршету, з консервованою кукурудзою, нарізаними огірками й сухим листям салату. Посеред холу висить великий плакат із списком крамниць і салонів, які розташовувались у торговельному центрі. Сімоне пробігає список очима й знаходить те, що шукає: Tensta Tattoo. Згідно з планом, зображеним на плакаті, салон доволі далеко — на другому поверсі з правого боку. Сімоне кидається до ескалаторів, обганяючи молодих матусь, пари пенсіонерів, що поволі крокують, тримаючись під ручку, а також підлітків-прогульників.
Внутрішнім зором вона бачить, як лежачого хлопчика оточують юнаки, як вона, Сімоне, розштовхує їх і розуміє, що це Беньямін, що з його розпочатого татуювання невпинно ллється кров.
Сімоне піднімається ескалатором, перестрибуючи сходинки. Ледве діставшись верхнього поверху, жінка помічає дивний рух у тому кінці коридору, де майже немає відвідувачів: здається, хтось висить над бильцями. Сімоне прямує туди й незабаром чіткіше бачить, що відбувається: двоє хлопчаків тримають над бильцями іншу дитину. Позаду них тупцює якась висока постать, ляскаючи себе руками по боках, ніби намагаючись зігрітись.
Обличчя хлопчаків, які тримають геть перелякану дівчинку над прольотом, здаються спокійними.
— Що ви робите? — кричить Сімоне, крокуючи до них.
Вона не наважується бігти, побоюючись, що вони злякаються й упустять дівчинку. До підлоги холу на першому поверсі принаймні десять метрів.
Хлопчаки помічають її й удають, що випускають дівчинку з рук. Сімоне кричить, але вони підхопили дівчинку й витягають її до себе за бильця. Один із них якось дивно посміхається Сімоне, а тоді обидва хлопчаки тікають. Лишається тільки високий хлопець — і дівчинка, що схлипуючи, зіщулюється біля билець. Сімоне, у якої гучно калатає серце, схиляється над нею.
— Що трапилось?
Дівчинка мовчки хитає головою.
— Ходімо до охоронця, — промовляє Сімоне.
Дівчинка знов хитає головою. Вона тремтить усім тілом, згорнувшись калачиком біля билець. Сімоне дивиться на високого кремезного юнака, що нерухомо стоїть і спостерігає за ними. На ньому товста стебнована куртка й темні окуляри.
— Ти хто? — запитує його Сімоне.
Замість відповіді хлопчик дістає із кишені куртки колоду якихось карток і починає переглядати, знімати й тасувати їх.
— Ти хто? — повторює Сімоне голосніше. — Ті хлопці — то твої приятелі?
Хлопчик і бровою не веде.
— Чому ти нічого не зробив? Вони ж могли вбити її!
Сімоне відчуває, як кров наповнюється адреналіном, у скронях пульсує.
— Я щось спитала. Чому ти нічого не зробив?
Вона пильно дивиться на юнака, однак той продовжує мовчати.
— Ідіот! — кричить Сімоне.
Хлопчик повільно йде геть. Сімоне рушає за ним, щоб не дати йому втекти, — хлопчик спотикається й упускає свої картки, а тоді швидко щось бурмоче собі під ніс і мчить ескалатором униз.
Сімоне обертається подивитись на дівчинку, але та вже зникає. Сімоне пробігає назад уздовж зовнішнього коридору, де темні, ніким не зайняті приміщення, але ні дівчинки, ні хлопчаків не бачить. Вона прямує далі, аж раптом розуміє, що стоїть просто перед тату-салоном. Вітрина затягнута чорною покрученою плівкою з великим зображенням вовка Фенріра. Сімоне відчиняє двері та входить. На перший погляд їй здається, що в салоні нікого нема. На стінах скрізь фотографії татуювань. Озирнувшись навколо, Сімоне вже хоче вийти, аж раптом чує тонкий зляканий голос:
— Нікке? Ти де? Скажи щось.
Розходиться чорна фіранка, і з-за неї виходить дівчинка, що тримає біля вуха мобільний телефон. Вона оголена вище пояса, а її шиєю стікають крапельки крові. Обличчя зосереджене й стривожене.
— Нікке, — серйозно повторює дівчинка в телефон, — що сталося?
Її груди вкриті пухирцями, проте дівчинці, схоже, було все одно, що вона напівгола.
— Можна спитати дещо? — промовляє Сімоне.
Дівчинка вибігає із салону. Сімоне кидається слідом за нею до дверей, аж раптом чує за спиною чийсь голос.
— Аїдо? — схвильовано гукає якийсь хлопчик.
Сімоне обертається і бачить Беньяміна.
— Де Нікке? — запитує він.
— Хто?
— Аїдин молодший брат, у нього порушення розвитку. Ти його де-небудь бачила?
— Ні, я...
— Такий високий, у темних окулярах.
Сімоне повільно заходить назад у салон і сідає на стілець.
Аїда повертається разом із братом. Він зупиняється перед дверима, із переляканими очима киває у відповідь на все, що вона каже, потім витирає носа. Аїда входить, прикривши груди рукою, минає Сімоне й Беньяміна, не дивлячись на них, і зникає за фіранкою. Сімоне встигає помітити почервоніння на її шиї: дівчина зробила татуювання у вигляді темно-червоної троянди поруч із маленькою зіркою Давида.
— Що трапилось? — запитує Беньямін.
— Я побачила якихось дурних хлопчаків, що тримали дівчинку над бильцями. А Аїдин брат просто стояв там і...
— Ти їм щось сказала?
— Вони полишили дівчинку, коли я підійшла. Але поводились вони так, ніби то для них була розвага.
Беньямін дуже стривожився: щоки червоніють, очі бігають і він озирається, ніби хоче втекти.
— Я не хочу, щоб ти бував у цьому місці, — каже Сімоне.
— Я можу робити що хочу.
— Ти ще замалий, щоб...
— Годі, — перебиває він приглушеним голосом.
— Ти що — теж вирішив зробити татуювання?
— Ні, я не збирався.
— Як на мене, це жахливо — робити татуювання на шиї і обличчі...
— Мамо, — перебиває він.
— Це гидко.
— Аїда тебе чує.
— Справді, мені здається...
— Можеш вийти звідси? — різко перебиває Беньямін. Сімоне дивиться на нього. Вона не впізнає свій голос, але знає, що вона й Ерік дедалі частіше говорять з однаковою інтонацією.
— Ми їдемо додому, — спокійно промовляє вона.
— Гаразд, тільки спочатку ти вийди, — відгукується він. Сімоне виходить із салону й бачить Нікке, що стоїть перед вітриною, схрестивши руки на грудях. Вона підходить до нього, намагаючись виглядати привітно, і вказує на його картки з покемонами.
— Усі найбільше люблять Пікачу, — промовляє вона. Хлопчик киває із відсутнім виглядом.
— Але мені більше подобається М’ю,— продовжує Сімоне.
— М’ю може всякому навчитись, — нерішуче відгукується юнак.
— Вибач, що накричала на тебе.
— Із Вайлордом нічого не зробиш, ніхто з ним не впорається, він найбільший, — продовжує він.
— Більший за всіх?
— Так, — серйозно відповідає хлопчик.
Сімоне дістає картку, яку він впустив.
— А оце хто?
Тут із салону виходить Беньямін; очі в нього блищать.
— Арсеус, — відповідає Нікке й кладе картку зверху.
— Він дуже гарний, — каже Сімоне.
Нікке широко всміхається.
— Ходімо, — стиха кличе Беньямін.
— Ну, бувай,— усміхається Сімоне.
— До-побачення-на-все-добре,— механічним голосом випалює Нікке.