Беньямін мовчки крокує поруч із Сімоне.
— Поїдьмо краще на таксі, — вирішує вона, коли вони підходять до метро. — Набридло мені це метро.
— Гаразд, — погоджується Беньямін і повертається.
— Зачекай хвилинку, — просить Сімоне.
Вона помічає одного з хлопчаків, що знущалися над дівчинкою. Він стоїть біля турнікетів метро й, вочевидь, на когось чекає. Сімоне відчуває, як Беньямін намагається її відтягнути.
— Що таке? — запитує вона.
— Ну ходімо, нам же треба зловити таксі.
— Я просто поговорю з ним.
— Мамо, та ну їх, — благально промовляє Беньямін.
Він блідне, помітно тривожиться, але лишається стояти на місці. Сімоне рішуче прямує до хлопчака.
Вона кладе руку йому на плече й розвертає до себе. Хлопцю років тринадцять, але він не лякається й не дивується, натомість зловтішно посміхається, ніби Сімоне втрапила в розставлену ним пастку.
— Ходімо до охоронця, — рішуче каже вона.
— Що ти сказала, стара?
— Я бачила, як ти...
— Стули пельку! — обриває її хлопчик. — Стули свою пельку, якщо не хочеш, щоб тебе відтрахали.
Від шоку Сімоне не знаходить, що відповісти. Хлопчик плює їй під ноги, перестрибує через турнікет і зникає у переході на станцію.
Сімоне трусить. Вона виходить й повертається до Беньяміна.
— Що він сказав? — запитує той.
— Нічого, — втомлено відгукується вона.
Вони підходять до стоянки таксі й залазять на заднє сидіння автівки, що стоїть попереду. Коли вони виїжджають із центру Тенсти, Сімоне каже Беньяміну, що їй сьогодні телефонували зі школи.
— Аїда хотіла, щоб я був із нею, коли вона змінюватиме татуювання, — тихо пояснює Беньямін.
— Дуже мило з твого боку.
Вони мовчки їдуть по Юльставеґен уздовж іржавих рейок на насипу з бурого гравію.
— Ти сказала Нікке, що він ідіот? — запитує Беньямін.
— Я сказала дурість... це я ідіотка, а не він.
— Ну як так можна?
— Я іноді помиляюсь, Беньяміне, — відповідає вона приглушеним голосом.
Коли вони проїжджають Транеберзьким мостом, Сімоне дивиться вниз, на острів Стура-Ессінген. Вода ще не взялась льодом, проте здається застиглою та блідою.
— Схоже, що ми з твоїм татом розлучимось, — каже Сімоне.
— Он як. І чому?
— Це ніяк не пов’язано з тобою.
— Я спитав «чому?».
— Я не маю чіткої відповіді, — починає вона. — Твій тато... Як би краще тобі пояснити... Він — любов усього мого життя, але... любов може закінчитися. Про це не думають, коли зустрічаються, заводять дітей і... вибач, не треба було про це казати. Я просто хотіла, щоб ти зрозумів, чому я зараз як сама не своя. І взагалі ми ще не вирішили напевно, що розлучимось.
— Робіть що хочете, тільки мене не чіпайте.
— Вибач, що я...
— Ну годі, — огризається він.
10
Вівторок восьме грудня, друга половина дня
Ерік знав, що не зможе заснути, але все одно спробував. Сон ніяк не приходить, хоча комісар Йона Лінна вів машину дуже м’яко. Вони їдуть 274-ою дорогою, через Вермде, до котеджу, де, як очікується, має перебувати Евелін Ек.
Коли вони проїжджають повз стару лісопильню, у днище машини стукотить гравій. Ерік відчуває біль і сухість в очах — побічні ефекти кодеїну. Він мружиться й позирає крізь вікно автівки на вузькі газончики з дерев’яними дачними будиночками. Голі дерева серед стерильного грудневого холоду. Світло й кольори змушують Еріка згадати свої шкільні екскурсії. Грибний запах гумусу змішувався із запахом гнилих стовбурів. Мати Еріка півдня працювала шкільною медсестрою в Соллентунській гімназії й свято вірила в користь свіжого повітря. Саме вона захотіла назвати сина Еріком Марією. Це незвичне ім’я нагадувало Ерікові про те, що його мати була у Відні, вивчала там німецьку, ходила в Бурґтеатр і бачила там виставу «Батько» Стріндберга з Клаусом Марією Брандауером[5] у головній ролі. Мати Еріка була настільки захоплена, що назавжди запам’ятала ім’я актора. У дитинстві Ерік завжди намагався приховати своє середнє ім’я, Марія, а коли був підлітком, то впізнав себе в пісні A Boy Named Sue[6], яку почув на платівці Джонні Кеша, записаній у Сан-Квентінській в’язниці. Some gal would giggle and Id get red, and some guyd laugh and Id bust his head, I tell ya, life is not easy for a boy named Sue[7].
Батько Еріка, що працював у Державній страховій касі, мав у житті одне-єдине справжнє захоплення: він був ілюзіоністом-любителем. Тато вбирався в саморобну мантію, поношений фрак і складаний циліндр, який називав своїм шапокляком, а Ерік із друзями розсідалися по жорстких стільцях у гаражі, де батько облаштував невеличку сцену з таємними люками. Більшу частину своїх фокусів батько запозичив у каталозі Bernandos Magic у Брумеллі: чарівні палички, що розкладалися зі дзвоном, більярдні кулі, що множились із допомогою шкаралупи, оксамитовий сачок із подвійним дном, блискуча ручна гільйотина. Нині думки про батька тішили Еріка й викликали в нього якусь ніжність. Він згадував, як той ногою вмикав магнітофон із касетою Жана-Мішеля Жарра, водночас здійснюючи магічні паси над завислим у повітрі черепом. Ерік усім серцем сподівався, що тато не помічав, як, подорослішавши, син почав соромитись цих вистав і разом зі своїми приятелями закочував очі в нього за спиною.
Мабуть, у тому, що Ерік став лікарем, не було нічого дивного. Він ніколи не хотів бути ніким іншим, не уявляв собі якогось іншого життя. Він пам’ятає всі дощові дні, у які проводилися церемонії завершення шкільного року, пам’ятає, як піднімали прапор, як співали літні гімни... Ерік завжди був відмінником з усіх предметів — цього від нього очікували батьки. Мати часто казала, що шведи надто розбалувані, що вони сприймають загальний добробут у країні як щось самоочевидне — а насправді цей добробут, мабуть, є лише невеличкою інтермедією в історії. Вона вважала, що систему з безкоштовною медициною, стоматологією, безкоштовними яслами й дитячими садками, безкоштовними школами й безкоштовними університетами може будь-якої миті спіткати крах. Але нині будь-який звичайний хлопець чи дівчина має змогу вивчитись на лікаря, архітектора чи доктора економічних наук у будь-якому університеті країни, і їм для цього не треба бути багатими, здобувати якісь спеціальні стипендії чи жебракувати.
Усвідомлення таких можливостей було привілеєм, який немовби золотим сяйвом оточував Еріка, давав йому фору й чітку мету, але, звісно, і певну юнацьку зарозумілість.
Ерік пам’ятав, як, коли йому було вісімнадцять, він сидів на дивані в Соллентуні, милуючись своїм атестатом із найвищими балами, а тоді підвів погляд і озирнув свою скромну кімнатку: книжкові полиці з усілякими дрібничками й сувенірами, світлини з батьками, поставлені в рамки з нейзильберу, — конфірмація, весілля, п’ятдесятиріччя,— а також десяток зображень їхнього єдиного сина, від пухкого немовляти до усміхненого молодика в костюмі з вузькими штанами.
У кімнату ввійшла мати й простягнула йому бланки заяв на вступ на медичні спеціальності. Вона, як і завжди, не помилилася. Ступивши на поріг Каролінського інституту, Ерік одразу ж відчув себе як удома. Обравши спеціалізацію за фахом «психіатрія», він зрозумів, що професія лікаря пасує йому навіть більше, ніж він думав. Після стажування — вісімнадцяти місяців роботи терапевтом, необхідних для того, щоб отримати лікарську ліцензію від Державного управління соціального забезпечення та охорони здоров’я, — Ерік улаштувався в організацію «Лікарі без кордонів» і незабаром опинився в Кісмайо, що на півдні від столиці Сомалі Могадішо. То був гарячий час для польових шпиталів, оснащення яких складалось із забракованих у Швеції медичних матеріалів, рентгенівських апаратів, виготовлених у шістдесятих роках, прострочених медикаментів, іржавих брудних ліжок із лікарняних відділень, які було скасовано чи переустатковано. У Сомалі Ерікові вперше довелося мати справу з людьми, що зазнали тяжких травм. Діти, які більше не хотіли гратись і впадали в апатію; підлітки, які безвиразним голосом розповідали, як їх примушували скоювати жахливі злочини; жінки, які зазнали таких знущань, що не могли розмовляти й лише ухильно посміхались, не підводячи очей. Ерік зрозумів, що хоче допомагати людям, які стали заручниками спогадів про зазнані наруги й продовжували страждати попри те, що їхні мучителі давно зникли.
5
Клаус Марія Брандауер
7