— Хто телефонував? — питає жінка.
— Це з поліції... якийсь комісар, не розчув його імені.
— А що він хотів?
— Я мушу поїхати в Каролінську лікарню й допомогти їм із одним хлопчиком.
— А котра зараз година?
Сімоне дивиться на будильник і заплющує очі. На її веснянкуватих плечах видніються сліди від складок простирадла.
— Спи, Сіксан, — шепоче Ерік.
Він виносить одяг у передпокій, вмикає світло й квапливо вдягається. Позаду нього виблискує сталеве лезо. Ерік обертається й бачить ковзани, які його син повісив на ручку вхідних дверей, аби не забути. Хоч Ерік і поспішає, та все ж підходить до гардероба, витягує звідти скриню й береться шукати захисні чохли. Потім одягає їх на гострі леза, кладе ковзани на килимок у передпокої та виходить з квартири.
О третій годині ночі на вівторок, 8 грудня, Ерік Марія Барк сідає у машину. Сніг повільно падає із чорного неба. Вітру геть немає, і важкі сніжинки сонно лягають на порожню дорогу. Ерік повертає ключ у замку запалювання — і в машину м’якими хвилями ллється музика: Майлз Девіс, Kind of Blue.
Місто спить. Ерік швидко долає невелику відстань між Лунтмакаргатан і Норртуллом, пролітаючи вулицею Свеавеґен. За снігопадом озеро Бруннсвікен здається великою темною порожниною. Ерік повільно в’їжджає на територію лікарні, повзе між напівпорожньою лікарнею Астрід Ліндгрен і пологовим будинком, минає онкологічну й психіатрічну клініки, паркується на звичному місці перед нейрохірургічною клінікою і виходить із машини. У вікнах високої будівлі відбивається світло вуличних ліхтарів. На парковці для відвідувачів — лише кілька автівок. У темних деревах шурхотять крилами дрозди. Ерік зауважує, що шуму автомагістралі цієї години не чути.
Він засовує магнітну перепустку в зчитувальний пристрій, вводить шестизначний код і входить у фойє. Піднімається ліфтом на п’ятий поверх і проходить коридором. Світло люмінесцентних ламп блищить на синьому лінолеумі, ніби лід у канаві. Лише тепер Еріка охоплює втома після раптового викиду адреналіну. Він так добре спав, що досі відчуває радісне піднесення. Ерік проходить повз операційну, потім минає двері величезної барокамери, вітається з медсестрою і в його пам’яті знову спливає те, що розповів телефоном комісар: хлопчик весь у ранах і сходить кров’ю, пітніє, відмовляється лежати, не може заспокоїтись і весь час хоче пити. З ним намагаються поговорити, але його стан швидко погіршується. Свідомість юнака тьмариться, пульс прискорюється, і його лікарка Даніелла Рікардс ухвалила правильне рішення не підпускати до пацієнта поліціянтів.
Біля дверей відділення №18 стоять двоє поліціянтів у формі. Ерік підходить і бачить тривогу на їхніх обличчях. Може, вони просто втомлені, думає він, зупиняючись і виймаючи своє посвідчення. Вони кидають погляд на документ. Тоді один із них натискає на кнопку — і двері з гудінням відчиняються.
Ерік заходить і тисне руку Даніеллі Рікардс. Він помічає, що її рот напружено стиснутий, а рухи скуті, хоч вона й намагається приховати знервованість.
— Налий собі кави, — пропонує вона.
— У нас є на це час? — питає Ерік.
— Я змогла зупинити кровотечу в печінці.
Біля кавового автомата, постукуючи по ньому, стоїть незнайомець років сорока п’яти, у джинсах і чорному піджаку. У нього — скуйовджене світле волосся і стиснуті губи, що надають обличчю серйозного вигляду. «Мабуть, це чоловік Даніелли, Магнус»,— думає Ерік. Він ніколи з ним не зустрічався, лише бачив фотографію в її кабінеті.
— Це твій чоловік? — запитує Ерік, вказуючи на незнайомця.
— Що? — Даніеллу, вочевидь, це питання водночас дивує й розважає.
— Я подумав: може, Магнус приїхав із тобою.
— Ні, — відказує вона сміючись.
— Ти впевнена? Я можу в нього запитати, — жартує Ерік і прямує до незнайомця.
У Даніелли дзвонить мобільник, і вона, досміюючись, відкриває його:
— Еріку, годі тобі, — каже вона, підносячи телефон до вуха. — Даніелла. Слухаю вас.
Жінка чекає на відповідь, але слухавка мовчить.
— Алло?
Зачекавши кілька секунд, Даніелла іронічно прощається гавайським «алоха», закінчує розмову і йде за Еріком.
Той уже підійшов до білявця. Кавовий автомат гуде і сичить, наливаючи напій.
— Випийте кави, — пропонує чоловік, намагаючись всунути склянку Еріку в руку.
— Ні, дякую.
Чоловік куштує каву й усміхається. На його щоках з’являються ямочки.
— Смачно, — каже він і знову пробує вручити склянку Еріку.
— Я не хочу, правда.
Чоловік відпиває ще, не відводячи погляду від Еріка.
— А можна позичити у вас телефон? — раптом запитує він. — Якщо це вас не обтяжить. Я забув свій у машині.
— То ви тепер хочете позичити мій? — стримано перепитує Ерік.
Білявець киває і дивиться на нього світлими очима — сірими, ніби полірований граніт.
— Можете знову скористатися моїм,— пропонує Даніелла.
— Дякую.
— Пусте.
Незнайомець бере телефон, дивиться на нього, а тоді піднімає очі на Даніеллу:
— Обіцяю, що поверну його.
— Все одно ніхто, крім вас, ним не користується, — жартує вона.
Білявець сміється й відходить.
— Ні, це все-таки твій чоловік, — каже Ерік.
Даніелла з посмішкою хитає головою, а потім її обличчя набуває дуже втомленого вигляду. Вона тре очі, розмазуючи по щоці сріблясто-сіру підводку.
— Я погляну на пацієнта? — запитує Ерік.
— Так, будь ласка, — киває вона.
— Раз уже я тут, — квапливо додає він.
— Еріку, я залюбки вислухаю твою думку, бо сама почуваюся не надто впевнено.
Даніелла беззвучно відчиняє важкі двері, і Ерік входить слідом за нею в теплу палату, що прилягала до операційної. На ліжку лежить худенький хлопчик. Дві медсестри накладають йому пов’язки. У нього сотні різаних і колотих ран, буквально по всьому тілу: на підошвах, грудях, животі, шиї, тімені, обличчі, руках.
Пульс слабкий, але дуже швидкий, губи сірі, мов алюміній, хлопчик весь спітнілий, очі міцно заплющені, ніс, схоже, зламаний, а від шиї і нижче, по всіх грудях, темною плямою розповзається синець.
Попри рани видно, що в юнака — дуже гарне обличчя.
Даніелла починає тихо розповідати про стан хлопчика, але раптом замовкає: у двері стукають. Це знов той чоловік. Він махає їм крізь скляне віконце в дверях.
Ерік і Даніелла перезираються й виходять з післяопераційної. Білявець знову став біля шиплячого кавового автомата.
— Велика чашка капучино, — каже він Ерікові. — Це саме те, що вам треба, перед розмовою з поліціянтом, який знайшов хлопчика.
Лише тепер Ерік розуміє, що незнайомець — комісар поліції, який розбудив його менш ніж годину тому. Його фінський акцент не так відчувався по телефону — чи, може, Ерік був надто втомлений, щоб тоді його помітити. Ерік запитує:
— І навіщо мені зустрічатися з поліціянтом, який знайшов хлопчика?
— Щоб зрозуміти, чому я маю допитати...
Йона замовкає: дзвонить телефон Даніелли. Він витягує його з кишені і, не звертаючи уваги на її простягнуту руку, квапливо дивиться на дисплей.
— Це мене, — каже Йона, а тоді бере слухавку: — Так... Ні, він мені потрібен тут. Окей. Але мені на це пофіг.
Комісар, посміхаючись, слухає, як заперечує колега, а тоді додає:
— Хоча я дещо помітив.
Його співрозмовник щось волає.
— Я робитиму так, як вважаю за потрібне, — спокійно відповідає Йона й закриває мобільник.
Тихо подякувавши, він повертає телефон Даніеллі.
— Мені треба допитати пацієнта, — серйозно каже Йона.
— Мені шкода, — відповідає Ерік. — Я згоден із висновком лікарки Рікардс.
— Коли він зможе поговорити зі мною?
— Спочатку треба, щоб він принаймні вийшов із шокового стану.
— Так і знав, що ви це скажете, — бурмоче Йона.
— Він досі в критичному стані, — пояснює Даніелла.— Пошкоджено плевру, тонкий кишківник, печінку і...
Заходить чоловік у брудній поліційній формі. Погляд у нього стривожений. Йона махає йому, йде назустріч і тисне руку. Комісар щось тихо промовляє; поліціянт витирає рот рукою й дивиться на лікарів. Йона повторює колезі, що все гаразд і лікарям просто треба дізнатися обставини, адже їм це може стати в нагоді.