— Так, ну... — поліціянт тихо прочищає горло.— Нам рацією повідомили, що прибиральник знайшов якогось мертвого мужика в туалеті спортивного клубу в Тумбі. Ну, ми тоді сиділи в машині на Худдінгевеґен, і треба було лише звернути на Далвеґен і проїхати прямо до озера. Янне, мій напарник, увійшов до туалету, коли я розмовляв із прибиральником. Ми спершу думали, що там хтось помер від передозу, але скоро я зрозумів, що то було дещо інше. Так от, Янне вийшов з роздягальні з геть блідим обличчям. Він наче не хотів мене туди пускати. «Ну там і кров’яки»,— він це тричі повторив, а тоді сів просто на східці й...
Поліціянт замовкає, моститься на стілець і, напіввідкривши рот, втуплюється перед собою.
— Можете продовжити? — запитує Йона.
— Так... До клубу приїхала швидка, мерця впізнали й сказали, щоб я сповістив родичів. Нам бракує народу, ну й мені довелося їхати одному. Бо моя начальниця сказала, що, типу, не хоче відправляти туди Янне в такому стані, і її можна було зрозуміти.
Ерік дивиться на годинник.
— У вас вдосталь часу, аби вислухати це, — протяжно, на фінський лад каже Йона.
Поліціянт продовжує, опустивши очі:
— Загиблий був учителем у Тумбській гімназії, жив у новому районі, на кряжі. Я дістався його домівки й подзвонив, але ніхто не відчиняв. Я ще кілька разів подзвонив. Ну і... не знаю, що на мене найшло, але я вирішив обійти весь будинок і посвітити ліхтариком у заднє вікно.
Поліціянт замовкає, у нього тремтять губи, і він починає колупати цвях на бильці.
— Прошу вас, продовжуйте, — каже Йона.
— Це обов’язково? Бо я... я...
— Ви знайшли хлопчика, матір і п’ятирічну дівчинку. Хлопчик — єдиний, хто досі живий.
— А я ж подумав... я...
Він замовкає і геть полотніє.
— Дякую, що прийшли, Ерланде, — завершує розмову Йона.
Поліціянт квапливо киває і підводиться, розгублено проводить рукою по брудній куртці й залишає приміщення.
— Усі були пошматовані, — промовляє Йона. — Якесь божевілля. Всі страшенно побиті, скалічені, порубані, а дівчинка... її розрубали навпіл. Нижня частина була в кріслі перед телевізором, а...
Він замовкає і, перш ніж продовжити, уважно дивиться на Еріка.
— Таке відчуття, ніби вбивця знав, що батько тоді буде в спортивному клубі, — пояснює комісар. — Проходив футбольний матч, і він його судив. Злочинець дочекався, доки чоловік залишиться один, і вбив його — пошматував, просто пошматував, — а тоді поїхав до нього додому й убив членів сім’ї.
— Саме в такому порядку?
— Така моя версія.
Ерік проводить долонею по губах і відчуває, що його рука тремтить. «Тато, мама, син, дочка», — повільно думає він, а потім зустрічається поглядом із Йоною.
— Злочинець хотів вирізати всю сім’ю, — слабким голосом констатує Ерік.
Йона із сумнівом махає рукою.
— Вочевидь, саме так... Але є ще одна дитина — старша сестра, — і ми досі не можемо її знайти. Їй двадцять три роки. Її нема ні в квартирі в Сундбюберзі, ні в її хлопця. Ми не виключаємо, що злочинець може шукати і її. Саме тому хочемо якомога швидше опитати свідка.
— Я піду та ретельно його обстежу.
— Дякую, — киває комісар.
— Але ми не можемо ризикувати життям пацієнта, щоб...
— Я розумію, — перебиває Йона.— Але що довше ми тягтимемо, то більше часу матиме вбивця, аби знайти старшу сестру.
— Вам же, мабуть, слід оглянути місця злочину? — запитує Даніелла.
— Їх саме зараз і оглядають.
— То поїдьте краще туди й поквапте колег.
— Це все одно нічого не дасть, — відповідає комісар.
— Що ви маєте на увазі?
— Ми знайдемо там ДНК сотень, якщо не тисяч людей.
Ерік повертається до пацієнта і стає біля ліжка, вдивляючись у його бліде, зранене обличчя. Важке дихання. Побілілі губи. Ерік промовляє його ім’я — і болісна тінь ковзає обличчям хлопчика.
— Юсефе, — тихо повторює він. — Мене звати Ерік Марія Барк, я лікар, і мені треба обстежити тебе. Кивни, будь ласка, якщо розумієш, що я кажу.
Хлопчик лежить зовсім нерухомо, і його живіт піднімається й опускається нерівними поштовхами. Ерік цілком упевнений, що хлопчик розуміє його слова, проте знову впадає у забуття, тож контакт втрачено.
Коли минає півгодини й Ерік виходить із кімнати, Даніелла й комісар разом дивляться на нього.
— Він видужає? — запитує Йона.
— Про це зарано говорити, але він...
— Цей хлопчик — наш єдиний свідок, — перебиває комісар.— Хтось убив його батька, матір, молодшу сестру, і цілком імовірно, що цей злочинець саме зараз розшукує його старшу сестру.
— Ви вже казали, — нагадує Даніелла. — Проте, як на мене, поліції слід було б замість того, щоб заважати нам, зосередитися на пошуку дівчини.
— Ми робимо все можливе, але процес іде надто повільно. Нам треба поговорити з хлопчиком, бо ймовірно, що він бачив обличчя вбивці.
— Може минути ще не один тиждень, доки юнака можна буде допитувати, — промовляє Ерік. — Подумайте самі: ми ж не можемо просто повернути його до життя й одразу повідомити, що вся його сім’я мертва.
— А під гіпнозом? — запитує Йона.
Приміщення занурюється в тишу. Ерік згадує, як сніг падав на Бруннсвікен, поки він їхав сюди. Як сніг кружляв між деревами над темною водою.
— Ні, — шепоче він ніби до себе.
— Гіпноз не спрацює?
— Я в цьому нічого не розумію, — відповідає Ерік.
— Знаєте, у мене чудова пам’ять на обличчя, — широко всміхається Йона. — Ви відомий гіпнотизер. Ви можете...
— Я ошуканець, а ніякий не гіпнотизер, — перебиває його Ерік.
— Не вірю, — відгукується комісар. — До того ж зараз надзвичайна ситуація.
Даніелла червоніє й посміхається, опустивши очі.
— Я не можу, — каже Ерік.
— Узагалі-то це я відповідаю за пацієнта, — подає голос Даніелла. — І ідея з гіпнозом мене не надто приваблює.
— Навіть якщо пацієнтові це нічим не загрожує? — запитує Йона.
Ерік усвідомлює, що комісар заздалегідь вирішив, буцімто гіпноз — найефективніший спосіб. То була не спонтанна, а продумана ідея. Йона Лінна попросив його приїхати в клініку лише для того, щоб спробувати умовити загіпнотизувати пацієнта, а зовсім не як експерта з шокових станів і тяжких травм.
— Я обіцяв собі, що ніколи більше не займатимуся гіпнозом,— каже Ерік.
— Гаразд, я розумію, — відповідає Йона. — Я чув, що ви були найкращим... Та що поробиш: я мушу поважати ваш вибір.
— Мені шкода, — промовляє Ерік, а тоді дивиться у віконце на пацієнта й обертається до Даніелли:
— Йому дали десмопресин?
— Ні. Я вирішила з цим зачекати.
— Чому?
— Через ризик тромбоемболічних ускладнень.
— Я розумію причини побоювань, але не думаю, що ризик дійсно є. Я весь час даю десмопресин своєму синові,— зазначає Ерік.
Йона із зусиллям підводиться зі стільця.
— Я був би вам вдячний, якби ви порекомендували мені якогось іншого гіпнотизера, — каже він.
— Ми навіть не знаємо, чи пацієнт отямиться, — зазначає Даніелла.
— Але я розраховую, що...
— А щоб його можна було загіпнотизувати, він має бути притомним, — завершує вона, посміхнувшись краєчком рота.
— Він слухав Еріка, коли той звернувся до нього, — зауважує Йона.
— Не думаю, — бурмоче Даніелла.
— Він справді мене почув.
— Це може допомогти нам урятувати його сестру, — продовжує Йона.
— Я їду додому,— тихо відказує Ерік. — Дайте пацієнту десмопресин і подумайте про барокамеру.
Він виходить із приміщення. Прямуючи коридором і спускаючись у ліфті, він знімає медичний халат. У фойє стоять кілька людей. Двері незамкнені, і надворі вже починає розвиднюватись. Виїжджаючи з парковки, Ерік тягнеться в бардачок за маленькою дерев’яною коробочкою. Не відводячи погляду від дороги, він підчеплює пальцем кришку зі строкатим папугою й дикуном, виловлює три таблетки й хутко їх ковтає. Йому треба встигнути поспати вранці кілька годин, перш ніж будити Беньяміна й робити йому укол.