Одинадцятирічний Йона та його мати Рітва переїхали зі світлої квартири в центрі Мерсти в тітчину трикімнатну квартиру в стокгольмському районі Фредгелл. Закінчивши молодшу школу й провчившись три роки в Кунгсгольменській гімназії, Йона подав заяву на вступ до Вищої поліційної школи. Він і досі часто згадував друзів-одногрупників, прогулянки просторими газонами, ті спокійні часи перед стажуванням і перший рік служби помічником поліціянта. Йоні Лінні за свою кар’єру доводилося виконувати чимало паперової роботи, зробити внесок у вирішення проблеми тендерної рівності і в діяльність профспілки, регулювати дорожній рух під час Стокгольмського марафону й сотень автомобільних аварій, ніяковіти, коли футбольні хулігани, забачивши у вагоні метро жінок-поліціянток, починали горлати: «Нащо тобі той кийок? Сунь його собі в...», знаходити мертвих героїнових наркоманів із гнійними ранами, проводити серйозні бесіди з магазинними крадіями, допомагати лікарям швидкої впоратися з обриганими п’яницями, розмовляти з переляканими ВІЛ-інфікованими повіями, яких трусило від ломки, мати справу із сотнями чоловіків, які били дружин і дітей, — усі вони були однаковими чудовиськами, що напивалися, але не до безпам’ятства, голосно вмикали радіо й опускали жалюзі, перш ніж узятися за свою темну справу, — зупиняти водіїв, що перевищили швидкість чи були напідпитку, вилучати зброю, наркотики й самогон. Одного разу, коли Йона був на лікарняному, отримавши поранення в спину, і гуляв на подвір’ї, щоб розім’ятись, то побачив, як бритоголовий тип мацає за груди дівчину-мусульманку біля Класторпської школи. Йона зі зболілою спиною погнався за голомозим по набережній, через весь парк, повз Смедсудден, через увесь міст Вестербрун, через воду й Лонгхольмен, і до самого Седермальма. Затримати скінхеда йому вдалося аж біля світлофора на Гегалідсгатан. Не маючи особливих кар’єрних амбіцій, Йона Лінна все ж потихеньку підвищувався у званні. Він полюбляв завдання, які вимагали знань і досвіду, і ніколи не відступав. Він мав знаки розрізнення — «корону» й два дубові галуни, — але не вистачало квадратної тасьми, щоб здобути особливі повноваження. Йону просто не цікавить будь-яка начальницька робота. Від пропозиції стати членом Державної комісії з розслідування вбивств він відмовився.
І ось тепер, цього грудневого ранку, Йона Лінна сидить у кабінеті начальника Національної кримінальної поліції. Слухаючи Еліассона, він ще не відчуває втоми після довгої ночі в Тумбі й Каролінській лікарні. Карлос розмовляє із заступником головного патологоанатома Стокгольмського відділення судової медицини, професором Нільсом Оленом на прізвисько Нолен.
— Ні, мені лише треба дізнатись, який зі злочинів був першим, — каже Карлос і замовкає, слухаючи відповідь.— Так, так, це зрозуміло... але яка ваша попередня версія?
Йона, відкинувшись на спинку стільця, заривається пальцями в розпатлане світле волосся й дивиться, як червоніє обличчя шефа. Еліассон слухає монотонний голос Нолена мовчки й лише киває, а тоді кладе слухавку, не попрощавшись.
— Вони... вони...
— ...дійшли висновку, що батька вбили першим, — закінчує за нього Йона.
Карлос киває.
— А я ж казав, — посміхається Йона.
Карлос опускає очі й прочищає горло.
— Гаразд. Ти керуєш слідчою групою. Вбивство в Тумбі — твоє.
— Я майже готовий узятися до роботи, — серйозним голосом відповідає Йона.
— Майже?
— Спершу хочу дещо почути. Хто мав рацію? Хто мав рацію: ти чи я?
— Ти! — кричить Карлос. — Хай тобі грець, Йоно, що з тобою таке? Ти, як завжди, маєш рацію!
Йона підводиться, ховаючи посмішку в кулаці.
— Тепер я маю, поки не пізно, поговорити зі свідком.
— Збираєшся опитати хлопця? — запитує Карлос.
— Так.
— А з прокурором ти говорив?
— Я не збираюся передавати розслідування, доки не матиму підозрюваного.
— Я не це мав на увазі, — каже Карлос. — Я просто подумав, що добре було б заручитися підтримкою прокурора, якщо ти розмовлятимеш з хлопчиком, який так сильно постраждав.
— Гаразд. Ти, як завжди, мислиш розумно. Я зателефоную Єнсу, — каже Йона й виходить.
3
Вівторок восьме грудня, перша половина дня
Після розмови з начальником національно! кримінальної поліції Йона сідає у машину й вирушає короткою дорогою до Стокгольмського відділення судової медицини в районі Каролінського інституту. Він повертає ключ у замку запалювання, вмикає першу передачу й акуратно виїжджає із парковки.
Перш ніж телефонувати головному прокуророві, Єнсу Сванеєльму, Йона мав обдумати те, що сам уже знає про подію в Тумбі. Тека, в яку Йона зібрав нотатки, які робив із самого початку особистого попереднього розслідування, лежить на пасажирському сидінні. Йона їде у напрямку Санкт-Еріксплан і згадує, про що вже доповів у прокуратуру щодо початкового огляду місця злочину й що саме міститься в нотатках, які він зробив під час нічної розмови із соціальним відділом.
Йона перетинає міст, бачить зліва блідий палац Військової академії Карлберг, подумки повторює слова обох лікарів про ризики, пов’язані з допитом такого тяжко пораненого пацієнта, й вирішує ще раз прокрутити в голові події останніх дванадцяти годин.
Карім Мухаммед прибув у Швецію як біженець з Ірану. Він був журналістом і потрапив у в’язницю після повернення Рухолли Хомейні. Провівши вісім років за ґратами, він спромігся втекти, перетнув турецький кордон і дістався Німеччини, а тоді прибув у Треллеборг. Тепер Карім уже майже два роки працював у Ясмін Джабір, власниці компанії з прибирання приміщень Johanssons, офіс якої — у будинку №9 на вулиці Аліси Теґнер у Туллінге. Компанія отримала від комуни Ботчирка замовлення на прибирання Туллінгеберзької, Вістської і Бруенгенської шкіл, Сторвретського басейну, Тумбської гімназії, Тумбського спортивного комплексу й роздягальні спортклубу Rödstuhage.
Карім Мухаммед прибув у Rödstuhage вчора, в понеділок, сьомого грудня, о 20:50. Це було його останнє завдання того дня. Він поставив фургончик Volkswagen на парковці, неподалік від червоної Toyota. Прожектори на щоглах навколо футбольного поля були вимкнені, але в роздягальні досі горіло світло. Карім відчинив задні двері фургона, опустив пандус, заліз усередину й відчепив найменший візок із інвентарем.
Підійшовши до низенької дерев’яної будівлі та вставивши ключ у двері чоловічої роздягальні, він зауважив, що ті не замкнені. Карім постукав і, не дочекавшись відповіді, відчинив двері. Тільки зачинивши їх на пластмасовий засув, він помітив на підлозі кров. Пройшовши далі, Карім побачив мертвого чоловіка, після чого повернувся до своєї машини й викликав службу порятунку.
Центральна станція зв’язалась із патрульною автівкою на Гуддінгевеґен, неподалік від приміської залізничної станції Тумба. У спортклуб відправили двох поліційних асистентів: Яна Ерікссона й Ерланда Бйоркандера.
Поки Бйоркандер опитував Каріма Мухаммеда, Ерікссон увійшов у роздягальню. Він щось почув і, подумавши, що жертва, може, ще жива, кинувся до тіла, але перевернувши його, зрозумів: шансів немає. Труп жахливо скалічили: не було правої руки, а грудну клітку так пошматували, що та скидалася на відкриту миску, повну кривавого місива. Прибула машина швидкої, а слідом за нею — поліційна інспекторка Ліллемур Блум. З упізнанням убитого проблем не виникло: то був Андерс Ек, учитель хімії та фізики в Тумбській гімназії. Його дружина Катья Ек працювала бібліотекаркою в центральній бібліотеці Гуддінге. Вони жили в будинку 8 на Єрдесвеґен із двома дітьми на домашньому вихованні: Лісою та Юсефом.