Оскільки було вже пізно, інспекторка Ліллемур Блум дала поліційному асистентові Ерландові Бйоркандеру завдання поговорити із сім’єю жертви. Сама вона збиралася тим часом розглянути рапорт Ерікссона і як слід обгородити місце злочину.
Ерланд Бйоркандер вирушив у Тумбу, зупинив машину біля будинку Еків і подзвонив у двері. Ніхто не відчинив, і Бйоркандер вирішив обійти будинок по периметру. Там він увімкнув ліхтарик і посвітив у вікно. Першим, що він побачив, були велика калюжа крові на килимовому покритті в спальні, довгасті смуги, ніби залишені тілом, яке тягли через двері, і дитячі окуляри на порозі. Бйоркандер, не викликаючи допомоги, вибив двері тераси й зі зброєю напоготові ввійшов у кімнату. Оглянувши весь будинок, він знайшов трьох жертв і негайно викликав на місце поліцію та швидку допомогу, навіть не запідозривши, що хлопчик досі живий. Бйоркандер, помилившись, здійснив свій виклик каналом, який охоплює весь Стокгольм.
О 22:10 Йона Лінна, що сидів у машині на Дроттнінг-гольмсвеґен, почув страшне повідомлення. Поліціянт на ім’я Ерланд Бйоркандер кричав, що він один у будинку, де хтось по-звірячому вбив дітей, що мати дітей мертва — що всі вони мертві. Незабаром Бйоркандер, вийшовши на вулицю й уже трохи опанувавши себе, доповів, що інспекторка Ліллемур Блум відправила його одного в будинок на Єрдесвеґен — аж раптом замовк, промимрив щось про «не той канал» і закінчив виклик.
У машині Йони запала тиша. Двірники змахували краплі води зі скла. Повільно їдучи повз Крістінеберг, Йона думав про свого батька, який був сам-один у мить загибелі.
Біля Стефанскулан Йона з’їхав на узбіччя, подумки сварячись на некомпетентне поліційне керівництво в Тумбі. Жоден поліціянт не має виконувати такі завдання без напарника. Йона зітхнув, узяв телефон і попросив з’єднати його з Ліллемур Блум.
Ліллемур навчалась у Вищій поліційній школі в ті ж роки, що і Йона. Після стажування вона вийшла заміж за колегу з розшукового відділу на ім’я Єркер Ліндквіст. За два роки в них народився син, якого вони назвали Дайте. Єркер ніколи не брав щорічну оплачувану відпустку для догляду за дитиною, хоча таку відпустку було передбачено за законом. Через надмірну працьовитість Єркера страждали кар’єра Ліллемур і фінансове становище сім’ї. Незабаром Єркер пішов від дружини до якоїсь дівчини, яка щойно закінчила Вищу поліційну школу, і Йона чув, що нині він не відвідує сина навіть двічі на місяць.
Ліллемур Блум відповіла, і Йона коротко відрекомендувався. Покінчивши з формальностями, він повідомив, що почув по радіо.
— Йоно, в нас не бракує персоналу, — пояснила вона.— Я вирішила, що...
— То й що, що не бракує? — перебив він. — Чортзна-що ти вирішила.
— Ти навіть вислухати не хочеш.
— Чому ж? Хочу. Просто...
— Ну то слухай!
— Ти не мала права відправляти Бйоркандера одного на місце злочину, — продовжував Йона.
— Ти заспокоївся?
Після короткої паузи Ліллемур Блум пояснила, що завданням інспектора кримінальної поліції Ерланда Бйоркандера було лише сповістити сім’ю загиблого про втрату й що виламав балконні двері й проник у квартиру він винятково за власною ініціативою. Йона визнав, що Ліллемур учинила правильно, кілька разів попросив вибачення, а тоді якомога ввічливіше запитав, що ж трапилося в Тумбі.
Ліллемур Блум переказала доповідь інспектора Бйоркандера про ножі й столове приладдя, розкидане в крові на кухонній підлозі, про окуляри дівчинки, про криваві сліди й відбитки долонь і про те, де в квартирі лежали тіла й частини тіл. Потім додала, що Андерса Ека, який був, на її думку, останньою жертвою, соцслужби знали як ігромана. Він здійснив реструктуризацію своїх боргів, але одразу ж позичив гроші в якогось місцевого кримінального авторитета, а тоді той, вочевидь, вирішив наїхати на його сім’ю, аби дістатися до нього. Ліллемур Блум описала знайдене в роздягальні тіло Андерса Ека. Вбивця, судячи з усього, почав його розчленовувати, але потім кинув цю справу: у душовій кабіні знайшли мисливський ніж і відрізану руку. Ліллемур розповіла все, що їй було відомо про сім’ю, і додала, що хлопчика відвезли в лікарню Гуддінге. Вона кілька разів повторила, що поліції Тумби бракує персоналу й що з обстеженням місця злочину доведеться зачекати.
— Я поїду туди, — мовив Йона.
— Навіщо? — здивувалася Ліллемур Блум.
— Хочу поглянути на це все.
— Зараз?
— Так. Дякую тобі.
— Ти молодець, — сказала Ліллемур Блум, і щось у голосі колеги переконало комісара, що вона не лукавить.
Йона й сам не одразу збагнув, що його так зацікавило. Справа була радше не в серйозності злочину, а в тому, що щось там не сходилося, що була якась суперечність між інформацією, яку він отримав, і тими висновками, які з неї зробили в поліції Тумби.
Лише з’їздивши на обидва місця злочину, в роздягальню Rödstuhage й у будинок номер вісім на Єрдесвеґен у Тумбі, комісар переконався: те, що підказувало йому його чуття, збігалося з наявними фактами. Звісно, ні про які докази не йшлося, але побачене на місцях злочину було настільки промовистим, що тепер Йона не міг дозволити собі кинути це розслідування. Він не сумнівався, що спершу вбили батька й лише потім злочинець напав на інших членів родини. По-перше, криваві сліди в роздягальні виглядали жвавіше, ніж ті, що лишилися в будинку, а по-друге, у мисливського ножа, який лежав у душі роздягальні, було зламане лезо. Це могло пояснити, чому в квартирі на кухонній підлозі валялося столове приладдя: нападник просто шукав собі нову зброю.
Йона попросив терапевта з лікарні Гуддінге, щоб той допоміг йому як експерт, доки до місць злочину їхатимуть судовий медик і техніки з Державної криміналістичної лабораторії. Вони вдвох провели попередній огляд квартири, де було скоєно злочин, а потім Йона зв’язався зі Стокгольмським відділенням судової медицини й попросив здійснити розширене патологоанатомічне дослідження.
Ліллемур Блум курила під ліхтарем біля розподільного щита, коли Йона вийшов із будинку. Він давно не відчував такого шоку. Із неймовірно звірячою жорстокістю вбивця розправився з маленькою дівчинкою.
Криміналісти були вже в дорозі. Йона переступив через синьо-білу пластикову стрічку, що тремтіла на вітрі, — вона огороджувала місце злочину, — і підійшов до Ліллемур.
Було вітряно й темно. Поодинокі сухі сніжинки час від часу кололи їм обличчя. Ліллемур мала втомлений вигляд, але це надавало їй своєрідної привабливості. Зараз її обличчя від перевтоми було зморшкуватим, а нафарбувалась вона яскраво й недбало. Утім, Йоні жінка завжди здавалася вродливою: прямий ніс, високі вилиці й розкосі очі.
— Ви вже почали розслідування? — запитав він.
Вона похитала головою й випустила цівку диму.
— Я почну, — сказав Йона.
— Тоді я поїду додому поспати.
— Звучить чудово, — посміхнувся Йона.
— Поїхали зі мною, — пожартувала вона.
— Мені треба довідатись, чи можна поговорити з хлопчиком.
— Звісно. До речі, я зателефонувала в Державну криміналістичну лабораторію в Лінчепінзі — просто щоб вони зв’язалися з лікарнею в Гуддінге.
— Молодець.
Ліллемур Блум кинула цигарку на землю й затоптала недопалок.
— То чим же ця справа зацікавила Національну кримінальну поліцію? — запитала вона, позирнувши на свою машину.
— Там буде видно, — пробурмотів Йона.
«Убивство не було пов’язане зі спробою вибити борг», — знов подумав він. Щось тут не так. Хтось захотів убити всю сім’ю, але рушійні сили й мотив цього бажання залишалися загадкою.
Сівши в машину, Йона зателефонував у лікарню Гуддінге й довідався, що пацієнта перевели в Сольну, в нейрохірургію Каролінської лікарні. Стан хлопчика погіршився за годину по тому, як криміналісти з Лінчепінга простежили, щоб лікар забезпечив Йоні біологічний матеріал.
Стояла глибока ніч, коли Йона поїхав назад у Стокгольм. На Седертельєвеґен він подзвонив у соціальну службу, щоб узгодити допити в рамках попереднього розслідування. Його з’єднали із Сусанною Грант, черговою працівницею служби підтримки свідків. Йона розповів про особливі обставини справи й попросив дозволу зателефонувати ще раз, коли стан пацієнта стане стабільнішим.