Йона дістався Відділення інтенсивної терапії нейрохірургічної клініки Каролінської лікарні о 2:05 і за п’ятнадцять хвилин зустрівся з лікарем хлопчика, Даніеллою Рікардс, яка повідомила йому, що, на її думку, хлопчика не можна буде допитувати ще кілька тижнів, якщо він узагалі виживе з такими ранами.
— Він у шоковому стані, — сказала вона.
— Що саме це означає?
— Хлопчик утратив багато крові, серце намагається компенсувати втрату й б’ється надто швидко...
— Вам вдалося зупинити кровотечу?
— Здається, так. Я на це сподіваюсь. Ми весь час переливаємо кров, але його організму бракує кисню, тому продукти розпаду після обміну речовин не виводяться, кров окислюється й може пошкодити серце, легені, печінку, нирки.
— Він притомний?
— Ні.
— Мені треба поговорити з ним,— сказав Йона.— Чи можна щось зробити?
— Прискорити одужання хлопчика може тільки Ерік Марія Барк.
— Гіпнотизер? — запитав Йона.
Доктор Рікардс широко посміхнулась і почервоніла.
— Не називайте його так, якщо хочете, аби він вам допоміг,— попередила вона. — Він наш найкращий фахівець із шокових станів і тяжких травм.
— Ви не проти, якщо я його попрошу приїхати?
— Навпаки — я й сама думала йому зателефонувати.
Йона сунув руку в кишеню, зрозумів, що забув мобільник у машині, і попросив телефон у Даніелли Рікардс. Пояснивши Баркові стан речей, він знов зателефонував у соціальну службу й повідомив Сусанну Ґрант, що сподівається незабаром поговорити з Юсефом Еком. Сусанна зазначила, що сім’я Еків є в них у списках, що батько страждав на ігроманію й що три роки тому в сім’ї точно був контакт із дочкою.
— Із дочкою? — недовірливо перепитав Йона.
— Зі старшою дочкою, Евелін,— уточнила Сусанна.
4
Ранок вівторка, восьме грудня
Ерік Марія Барк щойно повернувся додому після нічних відвідин Каролінської лікарні й зустрічі з комісаром кримінальної поліції Йоною Лінною. Ерікові комісар сподобався, хоча той і спробував змусити його порушити обіцянку назавжди кинути заняття гіпнозом. Мабуть, сподобалась Еріку очевидна й щира тривога Йони за старшу сестру постраждалого. Хтось, напевно, і просто зараз невпинно її розшукує.
Ерік заходить у спальню й дивиться на дружину Сімоне, що лежить у ліжку. Він страшенно втомився, таблетки починають діяти, очі злипаються, і чоловік уже засинає. Відблиск сонця на тілі Сімоне нагадує подряпану скляну пластинку. Відколи Ерік поїхав звідси, щоб оглянути хлопчика, минула майже ціла ніч. Тепер Сімоне лежить на животі вздовж усього ліжка: тіло важке, ковдра збилася до ніг, нічна сорочка загорнулася на талії, а на руках і плечах — гусяча шкіра. Ерік обережно накриває дружину ковдрою. Вона щось тихенько бурмоче та згортається калачиком. Ерік сідає поруч, гладить її щиколотку й дивиться, як ворушаться великі пальці ніг.
— Я прийму душ, — каже він і відкидається назад у ліжку.
— То як звали того поліціянта? — бурмоче Сімоне.
Не встигаючи відповісти, Ерік опиняється в парку Обсерваторіелунден. Він розкопує пальцями пісок на ігровому майданчику й знаходить жовтий камінь — круглий, як яйце, й великий, як гарбуз. Ерік шкрябає його пальцями й відчуває збоку нерівність, щось колюче, схоже на ряд зубів. Повертаючи важкий камінь іншим боком, він бачить, що це череп динозавра.
— Та щоб тобі!.. — кричить Сімоне.
Ерік сіпається й розуміє, що задрімав. Сильні таблетки приспали його просто посеред розмови. Він намагається всміхнутись, але наштовхується на крижаний погляд Сімоне.
— Сіксан? Що трапилось?
— Знов узявся за старе?
— Чого?
— Чого... — роздратовано передражнила вона. — Хто така Даніелла?
— Даніелла?
— Ти обіцяв, ти дав слово, Еріку, — обурюється Сімоне.— І я тобі повірила. Яка ж я була дурепа...
— Ну що ти верзеш? — перебиває він.— Даніелла Рікардс — моя колега з Каролінської лікарні. До чого тут вона?
— Не бреши мені.
— Ну це вже просто смішно, — зітхає Ерік.
— Тобі ще й смішно? А я ж іноді думала... навіть вірила, що зможу забути все, що сталося.
Ерік засинає ще на кілька секунд, але все ж чує слова дружини.
— Може, краще нам розлучитися, — шепоче Сімоне.
— Між мною й Даніеллою нічого не було.
— Та це вже й не важливо, — втомлено каже Сімоне.
— Та невже? Не важливо? Отже, хочеш розлучитися через якийсь випадок десятирічної давнини?
— «Якийсь випадок»?
— Я був п’яний, і...
— Не хочу слухати, я все знаю, я... Хай йому грець! Не хочу грати цю роль. Я не ревную. Але я вірна людина й вимагаю вірності у відповідь.
— Я більше жодного разу тебе не зраджував і не зра...
— То чому б тобі якось не довести мені свою вірність?— перебиває Сімоне. — Мені це дуже потрібно.
— Просто повір мені.
— Гаразд, — зітхає вона й іде зі спальні, беручи із собою подушку й ковдру.
Ерік важко зітхає. Треба б піти за нею, не відступати, притягти її назад у ліжко чи влягтись на підлозі біля дивана в гостьовій кімнаті, але саме зараз так сильно хочеться спати... У Еріка більше немає сил чинити опір сну. Він валиться на ліжко, відчуваючи, як кров розносить його тілом допамін із таблеток, як приємна млявість розтікається по обличчю й проникає в кінчики пальців. Важкий хімічний сон падає на його свідомість, мов хмара борошна.
За дві години Ерік повільно розплющує очі. Крізь штори пробивається бліде світло. У голові його одразу проносяться картини минулої ночі: сердита Сімоне й хлопчик із сотнею чорних ножових ран на блискучому тілі. Глибокі порізи на шиї, горлі й грудях.
Ерік думає про комісара, який, здається, переконаний, що злочинець хотів убити всю сім’ю. Спочатку батько, потім мати, син і дочка.
На столику біля ліжка дзеленчить телефон.
Ерік підводиться, але не бере слухавку, натомість розсуває штори, визирає на фасад будинку навпроти й трохи стоїть, намагаючись зібратись із думками. У промінні ранкового сонця чітко видно смужки пилу на віконному склі.
Сімоне вже пішла в галерею. Ерік так і не зрозумів, що вона мала на увазі, чому згадала про Даніеллу. Він замислюється, чи не була справа у чомусь геть іншому. Може, в таблетках? Він усвідомлює, що стоїть на порозі серйозної залежності. Але ж треба йому хоч якось спати. Нічне чергування в лікарні порушило його сон. «Без таблеток я загнуся»,— думає Ерік і тягнеться до будильника, але ненароком збиває його на підлогу.
Телефон затихає, однак за мить дзвонить знову.
Ерік думає, чи не піти до Беньяміна — полежати поруч із сином, обережно розбудити його, запитати, що йому снилося.
Він бере телефон зі столу й відповідає:
— Ерік Марія Барк, слухаю вас.
— Доброго ранку. Це Даніелла Рікардс.
— Ти досі в неврології? А котра зараз година?
— Чверть на дев’яту. Починаю втомлюватись.
— Їдь додому.
— І не подумаю, — рішуче каже Даніелла.— Тобі треба знову приїхати в лікарню. Комісар уже прямує сюди. Здається, він ще більше впевнився, що вбивця розшукує старшу сестру. Каже, ніби будь-що має поговорити з хлопчиком.
Ерік раптом відчуває якусь темну тяжкість за очницями.
— Мабуть, це не дуже хороша ідея, зважаючи на...
— Але ж його сестра!.. — перебиває Даніелла. — Я, мабуть, скоро таки дозволю комісару опитати Юсефа.
— Якщо вважаєш, що пацієнту стане сил, — зауважує Ерік.
— Які в нього зараз можуть бути сили?.. Ще зарано. Його стан... Нам доведеться розповісти йому, що трапилося з його сім’єю, без будь-якої підготовки. Він не встигне вибудувати захист... Він може стати психопатом. І...