— Вирішувати тобі, — перериває її Ерік.
— Я не хочу пускати до нього поліцію — але й не можу просто сидіти й чекати... адже його сестра точно в небезпеці...
— Проте...
— Вбивця розшукує старшу сестру, — підвищує голос Даніелла.
— Мабуть, так.
— Вибач. Не знаю, чого мене це так сильно збентежило. Може, тому, що ще не пізно, ще можна щось зробити. Таке нечасто буває, але цього разу ми можемо врятувати дівчину, перш ніж її...
— То чого саме ти від мене хочеш? — перебиває Ерік.
— Ти маєш приїхати сюди й зробити те, що вмієш.
— Я можу поговорити з хлопчиком про те, що сталося, коли йому стане краще.
— Ти приїдеш сюди й загіпнотизуєш його, — серйозно промовляє Даніелла.
— Ні, тільки не це.
— Іншого виходу немає.
— Не можу.
— Ніхто не вміє робити це так, як ти.
— У мене навіть немає дозволу займатись гіпнозом у Каролінській лікарні.
— Я його добуду ще до твого приїзду.
— Але я обіцяв ніколи більше цього не робити.
— Ти можеш просто приїхати в лікарню?
Помовчавши, Ерік запитує:
— Він притомний?
— Скоро буде.
Він чує у слухавці власне гучне дихання.
— Якщо ти не загіпнотизуєш хлопчика, я впущу поліцію,— каже Даніелла й кладе слухавку.
Ерік і далі стоїть зі слухавкою в тремтячій руці. Тиск за очницями перекочується далі, у мозок. Чоловік відкриває тумбочку, що стоїть біля ліжка. Коробочки з папугою там немає: мабуть, забув у машині.
Ерік іде залитою сонячним світлом квартирою будити Беньяміна.
Хлопчик лежить із відкритим ротом. Хоча він і спав усю ніч, на блідому обличчі проступає втома.
— Бенні?
Беньямін розплющує сонні очі й дивиться на батька так, ніби вперше його бачить, а потім усміхається — посмішка в нього не змінювалась із самого народження.
— Вівторок. Час прокидатись.
Беньямін сідає, позіхаючи, чухає голову, а потім дивиться на телефон, що висить у нього на шиї. Саме так він починає кожен ранок: перевіряє, чи не пропустив за ніч якесь повідомлення. Ерік дістає жовту сумку із зображенням пуми. Там десмопресин, алсолсприт, стерильні канюлі, компреси, хірургічний пластир і анальгетик.
— Краще зараз чи під час сніданку?
Беньямін знизує плечима:
— Байдуже.
Ерік хутко протирає худеньку руку сина, повертається до вікна, аби було світліше, намацує м’який м’яз, стукає по шприцу і обережно вводить канюлю під шкіру. Поки рідина повільно йде зі шприца, Беньямін вільною рукою натискає кнопку на мобільнику.
— Чорт, батарейка майже сіла, — каже він і лягає, поки Ерік накладає йому на руку компрес, щоб зупинити кровотечу. Беньямін мусить досить довго посидіти, перш ніж батько закріплює компрес хірургічним пластиром.
Ерік обережно згинає ноги сина, потім розминає його тендітні коліна й нарешті масажує ступні й пальці ніг.
— Ну як? — запитує він, не відриваючи погляду від синового обличчя.
Беньямін кривиться:
— Як завжди.
— Хочеш анальгетику?
Син хитає головою, і Ерік раптом думає про непритомного свідка — хлопчика з безліччю ножових ран. Можливо, саме цієї миті вбивця розшукує старшу дочку.
— Тату, ти чого? — насторожено запитує Беньямін.
Ерік піднімає очі й зустрічається з ним поглядом:
— Хочеш відвезу тебе сьогодні до школи?
— Але навіщо?
Машина повільно повзе в заторі. Беньямін сидить поруч із батьком, і нерівний хід авто заколисує його. Хлопчик широко позіхає, відчуваючи в тілі м’яке тепло, що лишилося після нічного сну. Він думає, що батько, схоже, поспішає, але все ж не шкодує часу, аби відвезти його до школи. Беньямін тамує усмішку. «Так буває завжди,— думає він. — Коли в тата трапляється якась капость у лікарні, він ще більше, ніж зазвичай, хвилюється, ніби зі мною щось станеться».
— Ковзани забули, — раптом каже Ерік.
— Точно.
— Повертаємось?
— Та не треба, ну їх, — відмахується Беньямін.
Ерік хоче перелаштуватись в інший ряд, але йому заважає чиясь автівка. Він здає назад і мало не врізається у сміттєвоз.
— Швидко зганяємо назад і...
— Та до біса ті ковзани — навіщо вони мені потрібні? — голосно каже Беньямін.
Ерік здивовано зиркає на нього:
— А я думав, ти полюбляєш кататись на ковзанах.
Беньямін не знає, що відповісти. Він терпіти не може, коли його про щось розпитують, а брехати не хоче.
— Ні? — запитує Ерік.
— Чого?
— Не любиш кататися на ковзанах?
— Чого це мені їх любити? — бурчить Беньямін.
— Ми ж купили новісінькі...
— Та годі вже про ті ковзани, — втомлено перебиває хлопчик.
— Отже, не повертаємось за ними?
Беньямін у відповідь лише зітхає.
— На ковзанах кататися тобі нудно, — каже Ерік.— Шахи — нудно, ігрова приставка — нудно. Ну що ж тобі цікаво?
— Не знаю, — відповідає хлопчик.
— Нічого?
— Ні...
— Фільми дивитися?
— Ну іноді.
— Іноді? — посміхається Ерік.
— Угу.
— Ти ж, буває, за один вечір три чи чотири фільми дивишся,— гмикає Ерік.
— Ну й що тепер?
— Та нічого, — відповідає Ерік, усміхаючись. — Що тут скажеш... Цікаво — скільки фільмів за день ти б дивився, якби вони тобі справді подобались? Якби ти обожнював дивитися фільми...
— Ну годі тобі.
— ...у тебе було б два екрани, і ти б увесь час перемотував, щоб усе встигнути подивитись.
Беньямін мимоволі усміхається: він не може сердитися, коли батько так його піддражнює.
Раптом лунає глухий ляск і в небі з’являється блакитна зірка з димним хвостом, що повільно осідає вниз.
— Дивний час для феєрверків, — зауважує Беньямін.
— Що-що?
— Поглянь, — показує хлопчик.
У небі висить зірка з диму. Беньямін чомусь уявляє собі Аїду. У нього щось стискається в животі, а тоді всім тілом ніби розтікається тепло. У п’ятницю вони тихенько сиділи, притулившись одне до одного, на дивані в тісній вітальні Аїдиного будинку в Сундбюберзі й дивилися фільм «Слон»[3], а її молодший братик грався картками з покемонами на підлозі, бурмочучи щось собі під ніс.
Ерік зупиняє машину біля шкільного подвір’я, і Беньямін одразу помічає Аїду, яка стоїть по той бік огорожі, чекаючи на нього. Побачивши Беньяміна, вона махає. Хлопчик бере сумку й знервовано каже:
— Бувай, тату, дякую, що підвіз.
— Люблю тебе,— тихо відповідає Ерік.
Беньямін киває і вилазить із машини.
— Подивимось увечері якийсь фільм? — запитує Ерік.
— Не знаю, — відводить погляд хлопчик.
— Це Аїда?
— Так, — ледь чутно відгукується Беньямін.
— Піду привітаюсь, — Ерік вилазить із машини.
— Ну навіщо?
Вони підходять до Аїди. Беньямін ледь наважується на неї дивитись і почувається якимось дітлахом. Не вистачало ще, щоб Аїда подумала, ніби йому хочеться, аби тато її якось «схвалив». Батькова думка його не турбує. Аїда занепокоєно дивиться, як вони наближаються, переводячи погляд з одного на іншого. Перш ніж Беньямін устигає щось їй пояснити, Ерік простягає руку й промовляє:
— Привіт.
Аїда насторожено тисне йому руку, і Беньямін помічає, що батько сіпається, розгледівши її татуювання: на Аїдиній шиї свастика, а просто біля неї — маленька зірка Давида. Очі Аїда підвела чорним олівцем, а волосся заплела в дві коси, які виглядають по-дитячому. Одягнена вона в чорну шкіряну куртку й широку чорну тюлеву спідницю.
— Я Ерік, тато Беньяміна.
— Аїда.
Голос її високий і непевний. Беньямін червоніє, знервовано позираючи на Аїду, а тоді опускає очі.
— Ти нацистка? — запитує Ерік.
— А ви? — відгукується вона.
— Ні.
— І я ні, — каже Аїда, кидаючи дуже короткий погляд на Еріка.
3
«Слон»