— До брата поїдете?
— Не знаю, — сухо кашлянув старий, і перед очима його постали в жовтих патьоках стіни корпусу будинку для престарілих, де він нудив світом, не чекаючи ні листів, ні відвідин, лише смерті…
«Тату, ви завше були самі по собі,— казав йому старший син, викладаючи на вкритий вилинялою цератою стіл гостинці: помідори, півторта, ковбасу — все нестравне для старечого шлунка. — А мені страшно подумати, що хтось дізнається, де живе мій батько. Останній раз вас прошу: перебирайтеся до нас, бо я сюди більше не приїду. Я слабий роблюся, коли вас тут бачу. Мені повіситись хочеться!»
«Бійся бога, що ти береш собі до голови! Я сам хотів тебе просити сюди не, їздити. Я ще годний бодай раз у місяць до вас навідатись».
«Не любите ви мене, тату, — трохи спокійніше відказав син. — Це все на зло. Ви хочете принизити мене. Жебраком легше жити, ніж в достатку. Нема тепер жебраків. Усі рівні. Хто має клепку в голову, той живе краще. Я ще совісті не втратив, хоч маю і дім, і машину, і гроші на книжці. Мені серце болить за вами. Ви ж самі себе принижуєте, ставите на рівні з тими, у кого діти-падлюки! Виходить, я теж падлюка? Я зроду-віку ніколи не чув, щоб отак себе добровільно поховати у цьому… смітнику…»
«Я не хотів би завдавати клопотів своїм дітям…»
«Які ми гонорові, як кажуть в Урожі! Та якби я хотів, вас би вигнали звідси. Займаєте чиєсь місце, вам це ніколи не спадало на думку?»
«Спадало. Своє місце трудніше знайти, ніж розбагатіти. Я ще не знайшов його».
«Чесне слово, якби я не був вашим сином, то подумав би, що ви від старості помішалися!»
Михайло Басараб дивився на сина спокійними очима і хотів, щоб цей чужий чоловік пішов геть з чистою совістю, але не знав, як це зробити.
Діти не були схожі на нього. Вони не пережили того, що пережив він, і не мали страху.
Війна
Маєш чарівну паличку: торкаєшся маківки, і з неї вискакує військо в рогатих шоломах,
з пістолетами, рушницями і кулеметами,
списами, шаблями, гранатами за пазухою.
І піше, і кінне, у повному обладунку,
кольчугах, панцирах, мундирах
і білих сорочках, вишитих знаками життя: зерном і колоссям.
Вказуєш паличкою, де ворог,—
і військо послушне мчить йому назустріч.
Ллється кров, рветься земля, падає з корінням горіх, якого ти посадив з батьком,
коли мав шість років.
Сходяться у герці вояки,
колють один одного списами і багнетами.
Головне, щоб був ворог, якого ти люто ненавидиш, якого прагнеш знищити у нападі безсилля і розпачу.
Ворог, у якому зосереджене все зло,
що було і є на світі.
Ворог, котрий має тупе і жорстоке лице,
осклілі від байдужості очі.
Тисячі байдужих очей, які вміють прикидатися голубими, сірими і карими,
зеленими і чорними,
а насправді вони байдужі.
Ворог знищений завдяки чарівній паличці,
а ти плачеш над горіхом, що мав восени рясно зродити,
який ви посадили вдвох з батьком.
А батька вже другий рік нема…
Згинули вояки, оруддя твоєї волі.
Їх було стільки, скільки мачин у головці маку.
Вояки з казки, їх не вважаєш за людей.
Завжди знайдеться маківка на городі.
Але біда: ти загубив чарівну паличку,
неуважний, як усі діти.
Виріс і більше не грався у війну.
…Що таке війна, дізнався,
коли тебе випустили з маківки
1914 року
і наказали вбивати.
6
— То коли почнеш будувати курінь? — поцікавився Басараб у Грицька.
— А, — махнув рукою той. — Ще маю час. Треба хату до ладу привести. Дах протікає, стіна ззаду прогнила, паркан упав. Ходіть надвір, щось покажу…
Грицько постукав по віконній рамі:
— Бачите, геть струхлявіла. Треба хоч цей кусень замінити. Та й помалювати і вікна, і двері, бо того вони й гниють. А ви кажете «курінь»…
— Та ти ж хотів…
— Дровами треба запастися. Прийде осінь, зима — замерзнете. У лісі є сухі патики. Я би їх постягував на купу. Тільки б хтось привіз…
— Я піду до Страшівського. То наш сусід, може, не відмовить.
— Вам, тату, ніхто не відмовить.
— Та я й встидаюся набридати людям. Сусідка Ганя, ти її бачив, хату побілила, молоко носить, а чим я їй можу віддячити?
— Траву в саду косить, сливи рве.