— Ганя — добра жінка.
— Хіба мені що? Ні задуже добра, ні задуже погана. Проста сільська баба, до того й хитра.
— Завжди ти обмовиш людину, Грицю…
— Ха, чисто урізьке слово «обмовиш»! Я не пліткар. Можу людям в очі сказати, що про них думаю. Для вас це грубо, але є така штука, задля якої варто все життя собі перевернути…
— Яка ж то штука? — посміхнувся старий.
— Вільний дух. Не смійтеся, що це з приводу сусідки. Вона мене мало обходить. Розумієте, тату, вільний дух — це щось таке, з чим треба народитись і повсякчас берегти його. У вас є його трохи, але ви надто прив’язані до свого коханого Урожа. Може, у вас його більше, ніж у всіх цих людей, разом узятих, але все одно менше, ніж у мене. Запорожці теж мали вільний дух, здоровий, зверніть увагу, бо не вміли сидіти в містах і замках, а тільки штурмували їх з чистого поля. Воля була дорожча за життя. Не стало козаків — почали плодитись хитрі раби. Правда, вільний дух все ще живе в нашому народі, тільки якийсь соромливий, наляканий. Як уже вчує чоловік свою силу, пити почне, біди наробить, до дурнів полізе сперечатися. То все без гордості, без гонору. Наші люди, «западенці», як мене там звали, мають гонор, але замість вільного духу хитрість. А хочете, назву це обережність. Ви не будете сперечатися з дурнем, не полізете цілуватись хтозна з ким, правда? Але так уже вчепитесь у свою хату, наче в ній живе бог. Вас як вовка буде тягнути до неї, а поманять ідеєю — брата, рідну матір уб’єте, спалите хату і втічете до лісу!
— Ото вже загнув, — похитав головою Басараб. — Певно, бандерівців маєш на увазі? Хіба ж то вільний дух? То гіпноз, і навіть не масовий, який організувала купка авантюристів.
— Ви мене не зрозуміли, тату. Я хотів спершу сказати, що після зруйнування Січі в українцях вільний дух став виявлятися в гультяйській безтурботності або в терпінні. Страждати і, намагаючись визволити вільний дух, надірватись, а тоді вже вмерти. Ваш улюблений Сковорода вільний дух знайшов не в стражданні, а десь посередині між незлобивістю і стражданням чи швидше всього в книжках. Але я, мій дорогий таточку, не пілігрим і ви ним теж ніколи не були. Я визволив вільний дух у колонії, а ви, мандруючи у тому світі, який видавався вам тісним, теж свого роду тюрмі. Але завжди чи в кишені, чи на шиї ви носили ладанку, що звалася Уріж.
— Звідки ти це знаєш? — здригнувся старий. — Я про це ні з ким не говорив…
— І добре робили. Бо зараз тільки й чуєш: батьківщина, коріння, рід, босоноге дитинство… Ваше щастя, тату, що ви не пишете книжок, бо раніше довелось би вам повіситись, а тепер не знаю. Нема гіршого, коли всі люблять одне й те саме.
— Я тебе погано розумію, Грицю… Хочеш, скажу, що таке, на мою думку, вільний дух? Це — коли маєш бодай трохи віри. Її ще порівнювали колись з гірчичним зерном. Значить, її потребувалося зовсім мало, аби відстояти себе перед кривдою. Щоб інших відстояти, треба тисячі гірчичних зерен. Але, буває, й одного нема. Тоді й вільного духу нема. Гірка віра, зате твоя. Як кожний любить по-своєму, так і віра в кожного своя. Вільна людина — то є віруюча людина.
— У кого?
— У себе. Чи у бога, до якого хоче дорівнятися.
— Ну, тату, розвели ми з вами філософію! Раніше, хоч і треба, ніяких розмов не було, а тут ніби прорвало. Наче стільки того світу, що ця старезна хата, яку треба підновити, аби її вистачило бодай на наш вік. Ви, певно, втратили всяке відчуття часу? А я досі переконаний, що це таки двадцяте століття, бо мої вуха оглухли від поїздів, електричок, п’яних матюків. Мій вільний дух ще не справився з ними. Мушу пхатися туди, бо там є рух, не те слово, якесь кружляння по колу. Куди б не їхав — вертаєшся знову. Наче й не їдеш. Тому я прийшов пішки. Мабуть, це й змінило все. Подумати хіба, за тиждень Грицько Басараб майже забув, що бачив стільки паскудства на своїм віку, і якщо не бив підлоту в морду, то гриз від безсилля кулаки, а все ж не сидів спокійно. Те, що я казав вам про вільний дух… то просто з мене виходить отрута.
— Треба виговоритися, — завважив старий Басараб, не знаючи, чи радіти йому, чи жалкувати з тої навіть йому дивної балачки. — Кільце, — зітхнув він. — Знову кільце.
Цієї миті син розкрився перед ним повністю і стало видно, що це не бур’ян, а дерево.
— Що? — спитав Грицько. — Що ви кажете?
Тут рипнули двері й зайшла сусідка.
— Добрий день, Ганю, — посміхнувся Басараб. — Сідайте. Ми з Грицем збиралися до роботи, але заговорились.
— Мушу до вас прийти, як ви до мене не ходите, чи як гадаєте?
— Знаєте, давно не бачились…
— Аякже! аякже! Син то є син. Маєте потіху на старість. Ще дав би бог онуків дочекатись. Грицю, ви вже не гнівайтеся на дурну бабу, але татові вашому, певно, хочеться побавити онуків. Я добре виджу, пане Басарабе, що ви за дітьми аж труситесь. З кожною дитиною вдаєтеся до розмови. Якби їх мали коло себе, як я, то гарчали би псом. Моя покійна мама казали, що кричати на рідну дитину можна, але боронь боже заклясти. Тоді вже конче на неї біда спаде.