— То правда.
— Я щось не пригадую, тату, щоб ви мене проклинали, — сказав Гриць.
Басарабові пальці забігали по столі.
— Ви справді ніколи не проклинали мене, тату..:
— Ваш татунцьо — дуже добра людина. Я ще мала була, може, літ вісім. Раз мене мачуха вигнала з хати в дощ. Корову нашу здуло. Я пасла й не додивилася, як корова наїлася конюшини. Сиджу під загатою з долішнього боку, змерзла, посиніла. І так мені тяжко, що думаю: піду втоплюся в ріці, бо тато буде бити, як вернеться з млина. Пішла до ріки; нічого на собі не мала, хіба спідничку й сорочку. Плачу вголос. Чую, хтось кіньми їде. Стають ті коні, й пан у капелюсі, то був ваш тато, Грицю, питає мене, чого я плачу. А потім посадив коло себе в бричку, накупив у склепі цукерків і повіз до хати. Не знаю, що ви казали моїй мачусі, але та дала мені їсти і більше не ганьбила. Отакий ваш тато, Грицю… Мусите любити його, й шанувати, і замкнути йому наостанок очі.
— Ви, Ганю, не кажіть такого, — злякався старий. — Сини мої мають свій розум, і я до їхнього життя не пхаюся.
— Може, так ліпше, — зітхнула сусідка. — Бо я роблю, роблю, а ніхто моєї роботи не цінить. Онуки пащекують, як до своєї колежанки. А дітися мені нема де. Сидять у моїй хаті. Я вам кажу, пане Михайле, і вам, Грицю, що до часу маєте силу, а як заслабнете чи якась біда, то треба мати коло себе рідну кров…
Грицько встав, пройшов по хаті, а далі сперся на одвірок, виймаючи з пачки цигарки.
— Може, тату, покажете мені, що зі стайні виносити на дрова?
— І я піду. Забігла, аби сказати, що бульбу треба вже обгорнути, а ви, певно, не знаєте.
— Забув… — розвів руками Басараб.
…У стайні, яка була, за давнім звичаєм, під одним дахом з хатою, Грицько познаходив купу всякого мотлоху, що навіть на дрова не дуже годився. Від його метушні знялася хмара пилюки, бо все це лежало нерухомо бозна-скільки років. Сто тисяч, подумав Грицько.
Старий Басараб не перечив. Стояв коло дверей і чекав, коли треба буде допомогти синові. Той мордувався з яслами, які так міцно зрослися з хатою, що старий аж боявся, аби не порушилася стіна. Врешті-решт Гриць сокирою потрощив ясла, де не залишилося ні січки, ні соломи, бо все перетрубили миші. Гриць викинув прогнилі дошки надвір.
— Не поколіть руки об цвяхи, — попередив батька.
— Там нема цвяхів. І хата наша без жодного цвяха. Такої старої немає більше в селі.
— То тут можна робити музей, — засміявся Грицько.
— Вже пізно.
Вони замовкли, розгублено дивлячись на останки ясел.
— Яку худобу тут тримали?
— Мій тато мав корову; у тім куті стояли коні, один сивий, а другий гнідий. Коло дверей була куча для свині.
— А кури?
— Кури в сінях, а взимі під піччю. Як було мале телятко, то пару днів тримали в хаті.
— Мабуть, смерділо добре?
— Хлоп жив разом з бидлом. Моя мама вважалася дуже чистою господинею, але кури зимували в хаті. Як котрась здихала, то мама за нею дуже плакала, ніби за ріднею. А коли корова чи кінь заслабли, то в хаті було наче при небіжчику.
— Ви так побожно про це говорите, ніби язичник. Зрештою, кожен селянин — язичник. А як же Христос, га, тату? — гукнув він, пірнувши у пилову завісу і тяжко закашлявши.
— Христос, синку, був найліпший чоловік і якби прийшов зараз на землю, то тут було б єдине місце, де він міг би сховатися від розправи.
— А чому ви такі певні, що його переслідували б?
— За правду завжди карають. Вона сліпить очі, навіть коли може врятувати від загибелі. Обережно, Грицю, не кидай…
— А що це таке?
— Нецки.
— Що-що?
— Ночви дерев’яні. Як не було колиски, то там дитину клали спати. Шкода, шашіль поточив…
— То нічого.
— Ні, Грицю, як внести до хати, то шашіль на дерево перекинеться.
— Може, й вас туди клали. Які легенькі нецки… — м’яко вимовив незнайоме слово син, гойдаючи на долонях чорну довбанку.
— Тісто ще місили, прали… До всього хороша річ. Ти подивись: дерево стільки має років і жодної тріщини. Хіба шашіль поточив. На стриху десь є прядка, ще від моєї мами. Якби була в селі хоч одна жінка, що вміє прясти, ти б подивився.
— Цікаво було б, — трохи байдуже мовив син.
Вони винесли надвір усе, що було в стайні. Басараб позмітав павутиння, познімав мотузки, звинені в кільця, шкребачки, різні кінські причандалля, щоб, витерши, знову почепити. З порожньої стайні раптом війнуло на нього теплом худоби, гноєм, наче знову вивели її надвір, на сонце — і погнали вулицею уже продану. Худобу, яка ще озирається на тебе вологими великими очима, а ти стоїш коло воріт і не можеш поворухнути тремтячими губами…