Сьогодні Михайло Басараб вдруге продав чи зрадив худобу. Перший раз, коли вмер тато і до нього перейшла господарка. Запах до вечора зникне і не повториться більше ніколи. Перлина вже в’їлась йому в серце і мала б розчинитися у крові, стати ним самим, а не болючою грудочкою совісті.
Настала ніч. Він прокинувся від поштовху в груди. За стіною хтось ходив. Він подумав, що це Грицько, але син сопів на канапі. А все ж хтось ходив по стайні між худоби, гладив її теплі спітнілі боки, торкався вологих ніздрів; тварини переступали з ноги на ногу, вітаючи господаря, котрому не спалося й серед ночі здалося, ніби корова зачепилася рогом об ясла.
«Та…» — видихнув він, і в грудях зробилося так просторо, що серце вільно забилося в тій порожнечі. Сивий його тато, з довгим волоссям, у білій сорочці й білих споднях, не бридився ступати босими ногами по гною. Потім закрив за собою двері стайні й пішов стежкою між відцвілими вишнями…
Потроху Грицько з батьком підрятували хату. Років десять ще постоїть, відзначив про себе старий. Він тішився з того, як щиро працював син: закладав бляхою дах, де позлітала черепиця, вкладав нові дошки замість прогнилих, копав рів, щоб стікала вода з даху, зробив закуток для сміття. Басараб купив зеленої фарби й малював вікна і двері. Повільно водив пензликом по репаному дереву, що неохоче вбирало фарбу. Руки його, самі жили й кістки, обтягнені жовтою шкірою, не слухались. Він, озираючись, щоб не помітив син, витирав шматою патьоки на стіні. Дорогою йшли люди, вітались, а дехто починав недовгу розмову. Тоді Грицько, якщо був надворі, показував спину і зникав у стайні чи поза стайнею. Якось Михайло спіймав синів погляд, звернений не до нього: очі були зовсім хворі. І то було не від фізичної хворості. Кілька днів Грицько ходив до лісу за дровами, щоразу приносячи на плечах чималу суху деревину, щоб даром не вертатись. Решту дров мав привезти сусід, вже з ним домовились. Серце Басарабові боліло кожного разу, як він бачив зігнуту спину Грицька, котрий пер на собі два кілометри деревину, його лице, мокре від поту, з налиплими на чолі пасмами рідкого волосся. Годі було відмовити сина, ніби те носіння деревини мало такий самий сенс, як мучеництво Христа. Старший син — той би за гроші найняв людей, спіймав би шофера-лівака і привіз би цілу машину дров.
Грицько скидав дерево коло ковбиці, сідав на ганку, викурював цигарку і брався до сокири і ножівки. Потім усе відносив до стайні, рівно складав у куті: дрова в один бік, тріски на розпал — в другий.
Михайло тією самою фарбою помалював вікно й двері в хаті. Білої емалевої не було в магазині, та й коштувала вона дорого. Найбільше старого мучило те, що не мав чим нагодувати сина, котрий працював так тяжко. Не було м’яса, масла, сметани. Яйця ще купував у Гані. Та порадила йому взяти в неї зо п’ятеро куряток і годувати. Він трохи вагався, але потім подумав, що таки треба. Якщо він звідси поїде чи вмре, курей можна віддати назад. То не пес чи кіт, які прив’язуються до людини й дому. Грицько навіть зрадів, чого Басараб зовсім не сподівався. Збив з дощок загородку, щоб курята не розбіглися, а зверху натягнув сітку. Курчата були вже більші: когутик і чотири курочки. На ніч Михайло забирав їх до сіней.
За роботою майже не розмовляли. Грицько, як мав час, читав батькові книжки, більше лежав і курив.
Картопля почала цвісти, коли Гриць виправ одежу і взявся складати торбу.
— Хочеш їхати?
— Та поїду, раз по роботі. Не можу сидіти на одному місці. Зрештою, я з самого початку знав, що тут не лишусь.
— Певно, що їдь. Хіба куди?
— А! — скривився Гриць. — Побачу. Спочатку до Львова. Може, знайду якусь роботу. Або в інше місто поїду…
— Якби знаття, я б тобі квартиру лишив… — забідкався старий.
— Якби… Я, знаєте, все життя по гуртожитках. Колонія — це теж гуртожиток. Але в нашому місті не жив би. Як довго там поживеш, то всі маленькі міста здаються гадючниками. Чим вужче кільце, тим менше свободи. Я знаю, ви хочете, щоб я лишився. Роботи тут не знайдеш, хіба в колгоспі. Я ж не пацан, тату, щоб бути на побігеньках… Пити почав би. Та й до цих людей у мене якась неприязнь, взагалі до селян. Ще з обмеженістю можу змиритися, з консервативністю. Але не з захланністю. Ваша Ганя так учора сварилася з сусідкою за курку, що залізла в її цибулю, аж мені волосся стало сторчма. Не від матюків, звичайно, а від того, що все життя, цілі століття баби сваряться між собою за курку, за межу, за якогось рябого дідька і цим живуть, це їхнє духовне життя. «Селянська психологія»… Та я за те, щоб ці хати позносили і повідбирали землю! Хай би жили в дев’ятиповерхових будинках…