— Високо, — посміхнувся старий Басараб. — З висоти все дрібним здається. І люди чужими робляться одне одному. А тут справді самотніх людей — по пальцях перелічити. Ти, я та ще ті, у кого ні дітей, ні онуків. Я, власне, повернувся сюди, щоб зрозуміти, чи можливий рятунок, коли ось-ось зірвешся в прірву.
— Дивні ви, тату… Яка ж для вас може бути прірва? Ви своє віджили. То я…
Грицько затнувся, лапнув зі столу цигарку.
— Доки дихає людина, доти вона живе. Я дуже старий, Грицю, але мої мудрування скінчаться лише тоді, як перестане битися серце.
— А що, рятунок можливий?
— Якщо укріпиш свій дух, то зможеш жити всюди. Правда ще досі живе у вбогій халупі, а не в людському серці. Очі в тебе хворі, Грицю, куди ти такий поїдеш?
— До Львова, — буркнув син. — Я ж казав.
— Нести свою хворобу людям?
— А, тату, і без вас вити хочеться. Давайте краще спати.
…Зранку збиралося на дощ. Батько з сином поснідали і пішли на автобус до Львова. Той спинявся за мостом. Грицько стояв лицем до міжгір’я, звідки повзли хмари.
— Йдіть додому, тату, бо змерзнете.
— Мені не зимно. Хочу подивитись, як ти сядеш.
— Може, за місяць-два з’явлюся. Ви ніде не збираєтесь?
— Та ні. Літо…
— Знаєте, тату, я згадав, як був малим, то мені чомусь здавалося, що ви колись вернетесь в Уріж і заведете собі бджоли. А я буду до вас приїжджати їсти мед.
— Вулик — то було би добре. Я нині сходжу до Петра Вороняка, спитаюся.
— Сходіть, тату, аякже. Я вам напишу листа, де я.
— Все буде добре.
— Все буде добре, тату.
Гриць сів у автобус, і той повіз його до Львова. Старому було тяжко йти через міст, бо вітер зривав з нього капелюха. Все буде добре, бурмотів він. Зараз зайде між верби, і стане тепліше. Добре буде колись прийти на річку, сісти на березі й дивитися на ліс, на гори, на дорогу до міста С. Може, одним з автобусів вернеться Грицько.
Між вербами линув дощ. Без грому, майже без шуму. Нічого, в хаті обсушиться. А син зараз їде в автобусі, йому тепло. Курята намокнуть, треба зібрати. Мине кілька днів, і він звикне до того, що нема Грицька. Треба зайти до вчителя. Чого людей сторонитися? Як вони до тебе не йдуть, то йди перший.
Басараб добре змок, поки дійшов додому. Половив курят, заніс до сіней, а сам пішов до сусідки. Та з онукою ліпила вареники.
— Йой, де ж то ви так намокли, пане Басарабе?
— Сина відпроваджував. Якраз на Оренді дощ захопив.
— Маю трохи горівки. Вип’єте?
— Вип’ю, — легко згодився Басараб.
Ганя винесла з комори пляшку, вкраяла хліба і кусень ковбаси.
— Я з вами вип’ю так само. Щось зрана в голові шумить.
— Певно, на зміну погоди.
— Ая, певно! Снився мені чоловік-небіжчик. То на зміну погоди.
— Дякую. Зігрівся.
— Прошу. То син поїхав, кажете? Чому так скоро?
— На роботу хоче йти. У Львові.
— Десь бануєте за ним?
— Що маю діяти? Він не мусить сидіти коло мене.
— Львів не так далеко. Олю, а Оксана Баранська щосуботи приїжджає?
— Не знаю, — сказала дівчинка. — Ті, що у Львові вчаться, приїжджають.
— Ваш теж буде приїжджати. Не так уже й далеко.
— Дев’яносто три кілометри, — вставила дівчинка. — Ми по карті дивились.
— Недалеко, — згодився Басараб. — Але нащо йому так часто їздити? На це і грошей, і часу треба.
— Правду кажете. Бідні ті діточки, що у Львові вчаться… Оно і в Д., і в С. технікуми всякі, училища, а вони до Львова.
— Я теж буду у Львові вчитись.
— Як тато й мама позволять…
Дівчинка хотіла огризнутись, але стрималась.
— А ти, Олю, уже в якому класі?
— Шостий кінчаю.
— То тебе вчить Іван Михайлович?
— Так.
— А тобі подобається історія?
— Ні, там років багато вчити заставляють.
— А хочеш до Львова! — дорікнула баба.
— Там історії не треба.
— Де це?
— У торговельному училищі.
— Ти й рахувати не вмієш.
— Ви все, бабо, на мене наговорюєте! — почервоніла Оля і втекла з хати.
— Навіщо ви так…
— А що я таке сказала? Якби гніватись на кожне слово… Я ще не те вислухала від своєї баби і мачухи!