— Ви не подумайте, що я вас вчу, але дитину найбільше ранять рідні. Вона їм прощає, але захисту буде шукати в чужих.
— Ви мудрий чоловік, пане Басараб, але я вчу онуку так, як мене вчили. Ще з тої науки на зле нікому не вийшло. Прийде Олька — буде знову, як котик, лащитися…
Басараб став прощатись.
— Піду ляжу, бо щось мене морозить.
— Почекали би на пироги…
— Дякую, не хочу їсти.
Михайло Басараб вертався до хати, і щось гнітило його. Чи низьке дощове небо, чи сусідчина неласкава розмова, чи страх зайти в хату, з якої ще не вивітрився запах синових цигарок.
…Запах міста лише в першу мить змусив його радісно здригнутись. Так багато людей він не бачив уже давно; їхня поквапливість і суєта насторожувала. Він не сів у трамвай, а пішов попри колію, і з добрий десяток трамваїв прогуркотів повз нього, доки він дійшов до першої зупинки, навпроти якої стояв моторошний костьол, ніби зроблений з заліза, хоч то була, звісно, лише ілюзія. Міг би сісти в будь-який поїзд, лягти на третій поличці або й на другій, якщо пощастить, і ще трохи віддалитись від незручного притулку, наданому йому старим батьком. Але він блукав по місті, яке так любив його тато і багато інших людей.
Між двох левів, залишків воріт до пишного палацу, стояла дівчина і не боялася звірів з вищиреними зубами. Надто молода дівчина, надто пещена, щоб звернути увагу на лисого старого парубка.
Він зайшов пообідати і несподівано для себе з’їв усе з жадібністю. А потім блукав, не знаючи міста. Тільки й того, що бачив будинки шістнадцятого століття і криницю біля колишнього монастиря, повну сміття; тільки й того, що зустрічались леви, які то спали, то шкірились; тільки й того, що всюди сновигали люди і пси. Він пив пиво, несмачну каву, яка зовсім не пахла кавою, оминаючи крамниці, бо все у нього було в рюкзаку: білизна, светр, складений ніж, голка з котушкою коричневих ниток; від дощу ховався у під’їзди. Вдруге йому захотілось їсти увечері. Він ледве витримав довгу чергу з підносами, набравши стільки, що втомлена касирка здивовано підняла на нього почервонілі очі — і знову ж з’їв усе з жадібністю. У парку, де він сів покурити, його знудило. На обличчя людей, котрі це бачили, він навіть не глянув. В роті пекло, і з очей текли сльози.
У присадкуватому костьолі з безліччю стін він слухав вечірню службу, притулившись до колони, недалеко від входу. Люди ревно молились. Його здивувало, що їх було так багато. Вклякали на кам’яній підлозі. Ікон він не бачив, самі скульптури. Богом була музика, а він та інші випадкові люди стояли за колонами, розмальованими квітами, і шансів наблизитись до бога ніхто не мав. Боже, подумав він, як це дивно, коли люди стоять на колінах перед невидимим. Але ж бог може бути за їх спиною, у найтемнішому закутку. ‘
Він теж вклякнув поруч з мізерною істотою в дешевих заштопаних панчохах і вицвілій хустці, склав, як вона, руки. У нього було відчуття, що хтось може на них наступити. Повторив рух сусідки, що хрестилась, і раптом побачив себе збоку, збоку й згори чиїмись хворими божевільними очима, які вибрали саме його. з цілого схиленого у молитві натовпу. Щось тиснуло йому на плечі; чужа сила чи самоприниження змушували стояти на колінах, хоч він не вірив ні в бога, ні в справедливість, ні в царство небесне, дароване за щирі молитви.
Та дорога, якою він ішов, а потім їхав, вела до заходу сонця, і воно раз по раз виринало з-за будинків, сліплячи очі. Але його дорога кінчалась раніше. Трамвай мчав догори, аж ніби летів. Це було так гарно, що він посміхнувся. Трамвай спинився коло лісу, але то ще не була околиця міста. Попереду виднілись нові будинки і ті, які ще будувались. Цілоденне блукання по місту втомило його. Власне, він ходив не так багато, та й подовгу сидів на лавочках, дивлячись на людей і голубів. Десь далеко у древній, струхлявілій хаті сидів його старий батько. Він вжахнувся від згадки, що зовсім недавно стояв якогось біса на колінах в костьолі,— яке ж то було лицемірство, саме тепер, коли варто зробити бодай одну добру річ для самозаспокоєння, наприклад, відіслати назад батькові гроші. Спитався у якоїсь жіночки, де тут пошта, і пішов угору, до нових будинків. Працював лише телеграф.
«Їду далі. Чекайте листа. Цілую. Григорій». На якусь мить він справді повірив, що його дорога не скінчилася, що йому доведеться ще зустріти людей, схожих на батька: добрих, спокійних, нещасних. Він перейшов вулицю, за якою знову був ліс. Вклався під кущем шипшини на засміченій папірцями і недопалками галявині. Чомусь подумав, що вночі тут займаються розпустою ті, що виходять з ресторану. Цибаті дівулі з товстими задницями і фарбованими нігтями на ногах — він ненавидів їх, хоч ніколи не мав з такими справи. Але знав, що вони продажні. Чоловіки не менш продажні, правда, вони продають не себе, а когось: друга, кохану, колишнього начальника. За якусь дрібницю. Ні, світ не зведеш до одного символу: ярмарок, театр чи книга, як вважає батько.