— Вважаєш, що настав час тобі вмерти? Перший раз чую, щоб чоловік міг вмерти, коли йому заманеться, а не тоді, коли скаже судьба. «Такі старі живуть на світі!.. Їм аж навкучило вже жить. І Азраеля, знай, просить, щоб раз задув їм у трембіту».
— Ти все такий же гострий…
— То я вірш свій згадав, хіба не можна?
— Старого підіймаєш на кпин?
— Твоя судьба була довго жити, і тому ти не написав жодного вірша.
— Моя судьба — пережити власного сина. Ходімо. Це дуже далеко?
— Ні.
Надворі глухо скрапувала роса з темного листя. А зірки світили ясно, і можна було бачити, що Лесь Козловський не залишає слідів на м’якій землі. На асфальті Басараб озирнувся на хату, ніби чекаючи, що вона розсиплеться на очах і він ніколи туди не повернеться.
Рушили по дорозі до Винник, і була така тиша, якої Михайло Басараб ніколи не чув. Йому не хотілось, щоб хтось зустрівся і питав, куди він іде. Леся, ясна річ, ніхто не побачить, бо він мрець. Мрець Вергілій. Боявся, щоб його не завернули по дорозі на тамтой світ.
На Границі Лесь спритно перескочив рів з водою і опинився у кропиві, м’яті, тому зіллі, яке кожен охоче скубе, вважаючи пустим.
— Не зачепися за пеньки, — сказав Лесь. — Зрізали груші, ніби комусь вони заважали.
— Люди бачили коло них лихого!
— То я, по-твоєму, лихий?
— Не сказав би.
— Між вами, живими, ходить більше лихих, але ви тим не дуже переймаєтесь.
— Я задихався. Давай сядемо, — попросив старий, втираючи спітніле чоло.
— Нема коли відпочивати, друже. Зажмурся тепер і дай мені свою руку.
Басараб послухався і відчув, як Лесь Козловський взявся зимними пальцями за його зап’ястя й потягнув легенько за собою. Два кроки по траві, і ноги стали на щось тверде.
— Можеш дивитися.
Вони опинились в підземеллі, на сходах, що вели вниз. Стіни і стеля світилися блакитнуватим мертвим світлом.
— Ходімо?
— Ходімо.
«Екскурсія до пекла почалась», — всміхнувся сам до себе Басараб і не відчув ніякої цікавості. Таке не могло приснитися. Сни завжди без іронії, бо вона йде не від людини, а від лихого. Він дозволив вести себе нескінченним коридором, і його кроки відлунювали. Здавалось, навіть сходи їх лякалися: кожна сходинка передавала наступній свій ляк. Втім, Лесь, все ще не випускаючи його руки, не звертав уваги на луну. Кінця сходам не було видно, бо коридор вів ніби зигзагом; кожен поворот міг означати, що вони вже прийшли. Лице Леся Козловського, давно вмерлого поета, чия мука вражала більше, ніж його вірші, ставало все суворішим, а рука холоднішою. Басараб не смів обізватися до нього.
На одному з поворотів їх чекали двері, оббиті чорною шкірою. Басараб встиг полегшено зітхнути, перш ніж Лесь сказав:
— Ось тут.
Двері легко подалися. Були незамкнені. Вони опинилися в просторій залі, попід стіни якої на лавках, стільцях, кріслах сиділо з десятеро людей. Вони сиділи нерухомо, й очі їхні були звернені до самих себе.
— Дивись, там твій син.
А серце Басараба ледь не вискочило з грудей і не побігло туди, де сидів Грицько у пошматованому, поплямленому кров’ю вбранні. Навіть тут він різнився між людей, одягнених якнайліпше, бідний його синочок…
—. Можеш з ним поговорити, — сказав Лесь і відпустив його руку.
Михайло нетвердо рушив до сина.
— Грицю, — тихо, майже пошепки, заговорив батько. — Грицуню, якби я знав, то приніс би тобі щось перебратися…
— Не треба, тату. Ви теж не до труни вбрані,— глухо відказав Грицько.
— Я ще не вмер. Мене привели сюди, щоб я з тобою попрощався. Що ж ти наробив, Грицю…
Синове лице скривилось від болю:
— Перестаньте, тату, бо й так тяжко! І не гризіться за вбрання. Мене поховають без нього. Студенти поріжуть на кавалки, а те, що лишиться, десь зариють, як падло. І ви ніколи не взнаєте, де моя могила, бо свої документи я закопав під деревом. Так буде ліпше. Я згубив землю, де хотів би лежати.
— Я тебе заберу. Поїду й заберу, Грицю. Я до того не допущу, — затрусився старий. — А тоді сам умру, бо вже нема правди на світі, коли людське тіло ріжуть і викидають в помийну яму!..
— Заспокойтеся, тату, кажу вам, — трохи роздратовано сказав Грицько. — Не встигнете, та й не знаєте, який то клопіт.
— Звірі, звірі…— шептав старий.
— Сядьте коло мене, тату. Я тут дивлюся і бачу, що люди, котрих кличуть у ті двері, більше не вертаються. Але коли вони встають, то ніби раді…
— Тобі болить, Грицю?
— Ні, але весь час здається, що біль вернеться. Я хотів би вмитися. Може, у тих дверях мені дадуть води?