— Що?? — в один голос заволали наші панове.
— Прошу пана, то є Ваl, а не іменини чи хрестини! Ви будете балюватись, а я мокнути під дощем. То не по правді, прошу пана…
— Дай тому здирці ринського, хай собі на труну відложить, — простогнав Лесь. — А все наш демократизм… Сказано, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл. Ти, певно, жид.
— Jestem polak, прошу пана!
— Здирця ти і хам, — досить спокійно відказав Лесь, киплячи від обурення, і дався вивести з фіакра.
— Щасливо балюватися! — побажав їм фірман.
— Щоб ти здох! — визвірився Лесь.
Михайло не міг не посміхнутися.
Лакей вклонився приїжджим, і вони з полегкістю скинули вогкі пальта. Лесь глянув у дзеркало і скривив лице у болісній гримасі:
— Ось і я! Перший раз люстро каже мені неправду. За сим криється щось цікаве, авжеж?
— Ваl! — розвів руками Михайло. — Втім, я ще у Львові помітив, що ти гарно виглядаєш.
— Перша ознака, що я скоро вмру.
— Ну, Лесю, нині не пасує говорити про смерть…
— Ха, а чим сей Ваl різниться від інших?
— Тим, що він відбувається раз у сто літ, під кінець віку. Ходімо, Лесю, нагору.
Михайло ступив на сходи і з кожною сходинкою почував, як руки й ноги наливаються втомою, а холод обкладає серце. Лесь піднімався легко, тією салоновою ходою, якої чоловік набуває у світському товаристві, де люблять побесідувати про оригінальність, але не терплять між собою жодної оригінальності. «Боже милий, — подумав Басараб, — невже я її побачу…»
…Панна Анна Л. була його найперша і найбільша любов, майже не затьмарена п’ятьма літами розлуки. Скільки спогадів, скільки муки викликало в нього те ім’я — Анна. Хлопський син і донька пана судді — йому відмовили в її руці. То була звична річ, приправлена скандалом. Він поїхав учитися далі, до університету. Та й, боже збав, щоб тепер Михайло, котрий у найближчім часі мав посісти адвокатську практику, дивувався рішенню Анниних родичів і її самої. Бо ж втекти з дому вона не схотіла.
Можливо, він побачить її в оточенні мужа, дітей, спокійну чи невдоволену — і далеку. Вона, як це вміють заміжні жінки, перекинеться з ним кількома незначними салоновими фразами.
П’ять літ — то є багато для жінки. Він ніколи після того не приїжджав до С. А зараз Ваl затьмарив йому очі своєю незвичайністю і виключністю, та ще хворий Лесь Козловський, за котрого він хапався ніби за соломинку і якого щиро хотів порятувати від чорної жури. Уже другий рік вони квартирували в домі Ядвіги Заморовської. Лесь мав досить прикрий характер, спричинений не хіба одною тяжкою хворобою, а й надмірною вразливістю.
Вони опинилися в залі, й Михайло зразу спостеріг велику збудженість гостей, яка ламала світські устої міста С. Кожен зважав лиш на себе, та й, зрештою, хто тепер пам’ятав колишнього наставника панни суддівни? Мерехтіло світло десятків свічок, електрика горіла лише на сходах.
— Давай сядемо! — запропонував Лесь, і їм пощастило знайти місце на червоній плюшевій канапі коло вазона з китайською рожею. — А я тут сподівався бозна-що побачити!
— Ще нічого не починалося, — відказав Михайло дещо неуважно.
Він ніяк не міг знайти Анни ні серед вертких панянок, ні серед панн. Може, вона виїхала чи, не дай боже, померла? Ні, думав він, не дамся. Я не хлопчисько, щоб трепетати від одного зблиску жіночих очей, і не романтичний дурень, котрий вибирає або шлюб, або смерть. Анна тоді була дівчам, гарним, але несвідомим. Лялька, знайшов він потрібне слово. Всі ці п’ять років мав її за кохану, тужив, розуміючи, що втратив її назавжди, але тепер, при виді безпечної публіки С., винної у його нещасті, відчув, що майже вилікувався від своєї любові.
— Ми бідні плебеї,— співуче проказав Лесь Козловський. — Добре, що нас пустили в сей пишний теплий дім. Мені все здається, що нас зараз викинуть за комір під дощ. Я не хочу! Мені тут тепло і світло; я можу дивитися на гарних панянок і на бридких теж. А якби дали ще випити, то я був би у раю. Слухай, я ж прожив 20 літ і ні разу не мав щастя бути на Balu. Якісь сумнівні іменини з підозрілими паннами, у котрих руки червоні, як печений рак, пиятики з танцями Марисі або Зосі з Пекарської. Гай-гай, хто міг подумати, що ти така важна персона! Прокляте життя… Я навіть вальсувати не годен. Нема статків, а то б я поїхав у Єгипет чи ще й далі. Жиючий труп двадцятилітній, га, Михасю?
— Дай собі спокій. Хоч тут не споминай…
— Може, звідси ближче до бога? А може, я сподіваюсь на диво? Мусить той твій Ваl щось значити для таких, як ми, бідаків?
— Певно, що мусить. Але ж, Лесю, не жиє ні один чоловік, котрий був на попередньому Balu. А те, що я пережив у С. п’ять літ тому, свідчить, що на добре той Ваl не вийшов. Ти записався на політехніку, я — на право. Бога випоминаєм всує і не всує. Прийдуть залізні коні, землю обплутають залізні дроти, як казала моя мама. Все, що нині нас тішить, як ото прогрес у техніці, просвіта, колись обернеться надмірністю. Уже тепер шукаємо бога у собі, бо у небі зневірились. Потім хвиля прогресу й цивілізованості затопить нам любов або зведе її до чисто фізіологічної прив’язаності. Ти болючіше відчуваєш се, ніж я. Твої вірші — то знак нашого страху перед новим віком.