На тім Анна скінчила. Найближчі сусіди по столу кинулись її вітати і кричати:
— Браво! Віват Пані Господині! Чудесна промова!
Але Михайло зауважив розчаровані знизування плечима, шепоти. Очевидно, від Господині чекали більш блискучої орації, заледве не пророцтва, а не таких звичайних слів про дім і гостинність, які б могла сказати й проста міщанка. Йому б не прийшло се до голови, якби він сам не сумнівався. Михайло сердито вихилив вино і взявся до їжі.
— Се щось незвичайне, — мовила одна пані-сусідка до другої.— Ся емансипатка, котру жаден порядний мужчина не хотів би пошлюбити, ся гордячка, котра не дочекала зробити бодай одної візити, — раптом Господиня Balu! Кілько є скромних дівчат з порядних родин, але вибрано чомусь її.
— Щира правда, Мільцю! Анна не є красуня, тільки й того, що оригінальна. Мій син Владзьо находить в ній щось демонічне. Се вабить мужчин, але з таких жінок добрі хіба коханки.
— Я певна, що вона має з кимось зв’язок. Такого становиська на Balu можна сягнути, лише маючи за собою плечі.
Обидві панії зостановились на сій цікавій думці, і кожна почала перебирати в своїй майже лисій голові можливі кандидатури. Але, видно, то був тяжкий процес, бо пані-сусідка зліва, закопиливши синю губу, врешті-решт випалила:
— Зрештою, якби панна Анна мала поплямлену репутацію, нас би тутка не було, Софіє?
— Певна річ, певна річ, Мільцю! Але хто знає, чим все це кінчиться. Треба дивитися, до кого тягнеться серце панни Анни.
Михайло чувся як на палі при тій невинній бесіді, але піти було неможливо.
Анна сиділа у великому кріслі, сама й неприступна, ніби молода без молодого, може, через оту білу сукню. За інших, буденніших обставин Михайлове кохання спалахнуло б знову, але тепер чи воно зів’яло, чи він злякався неприступної фортеці, горло йому стиснула жалість. Ніби поруч з Анною сидів невидимий Азраїл, ангел смерті, і її устами мав сказати присуд їй самій…
— Пан адвокат журиться? — спитала його пані-сусідка справа. — Гріх журитися молодому інтересному мужчині. Наше товариство, певно, йому не до смаку, але ми в тому не винні. Нічого, пан адвокат має попереду ніч з танцями і приємними бесідами з молодими панянками. Якщо комусь і смутно, то нам, старим кобітам, бо свого часу нам не довелось потанцювати на Balu. О, пан адвокат буде дуже вдоволений!
Лице її на хвилю добрало людського виразу.
— Сподіваюсь, — вклонився Михайло. — А щодо моєї зажури, то се від утоми.
— Ох, ці вже мені ділові люди! Скажіть, пане адвокате, молодіж нині має час на кохання чи праця для неї важніша? — спитала друга пані.
— Знаєте, я якось не відношу себе до молодіжі. Юність моя прийшлася на нестатки, на боротьбу за існування. Єдине, що я можу стверджувати: праця не є сенсом людського життя, так само як кохання. Вони приносять нам щастя і є необхідні, але з них мусять вирости вищі ідеали служіння і любові…
— Отже, пан вважає кохання чимось нижчим за любов?
— Кохання егоїстичне, а з егоїзмом чоловік ніколи не добудеться досконалості.
— Особливо тяжко мене вражає егоїзм дітей. Чомусь вони ніколи не вірять, що їм зичать добра.
— Ох, Мільцю! Пан авдвокат не є жонатий і не має дітей, щоб зрозуміти, що егоїзм дітей і егоїзм матері то є різні речі. Пане Іринею, ваш Адась добре влаштувався у Кракові?
Уже по гостині Михайло віднайшов Леся. Той, зрештою, не потребував його товариства. Був веселий від вина і виглядав би на дуже гарного хлопця, якби не страшна печать хвороби. Михайлові полегшало на серці, як почув його сміх серед гурту панночок і молоденьких паничів.
— Але ж, Михасю, чом ти раніше ніколи не говорив мені, що у С. стільки квіток?
— Це само собою розуміється, — не знав, як відповісти, Михайло.
— Пан адвокат ховався сам і ховав свого товариша. А ми нудилися. У нас так рідко бувають бали, де можна потанцювати! — заявила висока чорнява панночка.
— Рідко? — спитав Лесь. — Се діло можна поправити. Чом би Ваl не зробити бодай раз на рік? А то аж на сто!
— Жах, пане Лесю, цілковите безглуздя! І хто його придумав, невідомо. Певно, то був старий чоловік, якого не обходила бідна молодіж…