— Щось добре. Ти ж поїдеш, тільки дещо пізніше.
— А коли?
— Весною. А може, й скорше.
— Краще скорше.
— Я буду до тебе приїжджати.
— Будеш.
— Дитина, та й годі…
Наглий стук в двері перервав їм тишу.
— Анно! — почувся голос Міся. — Коні готові.
Дівчина зіщулилась.
— Анно, ти мене чуєш?
— Чую, — дрижачим голосом озвалась вона.
— Я з ним поговорю.
— Я сама, Михасю, я сама…
— Відчини! — роздратовано крикнув Місьо. — Чи ти з кимось закрилася?
— Боже, як я його ненавиджу! Боже, дай мені сили! — прошепотіла Анна. Встала, пішла до дверей: — Я збираюся. Почекай мене на сходах.
— Ліпше у фіакрі,— завагався Місьо.
— Боїшся? Чекай на сходах. Маю тобі дещо сказати.
— Які ще там розмови? Поговоримо у дорозі. Ну, добре… Не забудь саквояж.
— Не хочу тебе мішати до того, — винувато посміхнулась Анна, — Посидь, я скоро…
Вона підійшла до Михайла, поцілувала його в чоло такими зимними устами, аж той здригнувся.
— Ти маєш рацію, Михасю. Не може бути так, аби все зле. Колись мусить вийти на добре. Я зараз вернуся, одіну бальову сукню, і ми підемо танцювати, правда?
— Правда.
— І всі будуть дивитися на нас і казати, що панна Анна знайшла своє щастя. Вони ж не злі люди. Радше нещасні. Зв’язані по руках і ногах. Як мені їх шкода, Михасю…
Вона відійшла до люстра, зажмурилась. По тому взяла невеликий саквояж, розкрила його і закрила. Перехопивши Михайлів погляд, сказала спокійно:
— Мушу заплатити Місю за турботи. Не хочу мати борги.
Уже в дверях обернулась. Михайла вразило її посіріле й постаріле лице.
— То страшний чоловік. Він здатен на все.
— Я піду з тобою!
— Ні,— похитала головою Анна. — Я сама.
Михайло лишився сидіти на тій же отоманці.
Всупереч радості, яка поволі наповнювала його серце, на плечі тиснув тягар страху. Він підхопився, заходив по покоїку. Годинника не мав, тому час тягнувся поволі…
Переміна, що настала сього вечора, надавала всьому його життю, праці сенсу. Він глянув на себе в люстро, але побачив, що лице в нього не дуже щасливе і має на собі печать пережитих нині хвилювань. Все це минеться, подумав Михайло. Та й Лесеві, мабуть, буде неприємно бачити його веселим і вдоволеним. Хворі того не люблять. Анна дуже чутлива до чужого горя. Як вона нині гарно розмовляла з Лесем! Без жалісливості, як рівна з рівним…
Михайло взяв до рук маленьку статуетку з порцеляни: хлопчик-пастушок грає на сопілці. Посміхнувся, пригадавши дитячі літа. Як сидів босий і синій під мокрою веретою, котра мало рятувала від довгого, на цілий день, дощу…
Він здригнувся, почувши ляскіт, ніби десь вистрілила ракета з фейерверком. Музика зразу урвалась, і донісся дикий жіночий лемент. Дрижачою рукою Михайло відклав статуетку і, поки біг до сходів, надіявся, що се жарт п’яних гостей, що він не стосується Анни.
…Панна Анна стояла закаменіла, а на сходах, вниз головою, лежав Місьо, і з-під нього текла кров. Якась старша жінка рвалася до неї, але її тримали за руки паничі.
— Сука! — кричала вона. — Застрілила мого сина!
Кожен мусив доконечне зазирнути в лице Анни. Хтось вхопив Михайла за руку:
— Ти що, здурів?
Лесь Козловський виволік його з тлуму й зашепотів:
— Той здрайця наробив галасу на сходах, що панна Анна його обманула: нібито збиралась з ним втікати до Відня, а тепер знайшла собі коханка…
Михайло мало що розумів.
— Тоді вона вихопила з саквояжа револьвер… Мусила якось боронитись бідна дівчина. Я буду за свідка, пане поліціант! — вхопив за рукав служителя закону. — Той Місьо таке падло, що я сам би його застрелив!
— На все свій час, — сухо відказав той. — Пан адвокат мусить лишитися для бесіди. Треба дещо поспитати…
…Анна вмерла від гарячки через три місяці, будучи під слідством. Лесь помер у серпні. З упливом років Ваl став для Михайла лише болючим сном. Багато разів йому доводилось бачити, як сідає сонце над містом С. і ліс у його відсвітах стає чорним, а білі квіти — червоними…
Пан Зоріан
— Я ще був тоді молодий. Мав-єм звиш двадцять літ, — кажуть дідо і, коли переводять очі з огня на коней, що пасуться в темряві, жмуряться. — Так говорять, що хто найстарший у родині або найменший, тому мусить щось привидітися.
— Що, діду? — питає Михасько і тулиться ближче до старого.
— Нечисте. Мерлець або й труп. Бодай раз мусить увидіти.