2
Щоб потрапити до сливового саду, треба було зійти з горба, на якому ще сплять старі яблуні й груші. За плотом жили Ковалі, або Винницькі. У чорній напіврозваленій кузні віддавна не курилося, бо Коваль постарів і не мав сили до заліза. Крута стежка з горба вела просто в болото. Віз би ним проїхав, та й у цьому не було потреби: бульбу садили пізніше. Праворуч саду тягнулися людські городи аж до млина, де вже не мололи. Люди навчились обходитись і без млина, і без кузні.
Посеред саду доживала віку яблуня білий налив. Спорохнілий стовбур впаде одного дня без вітру і грому, але він ще побачить, як зацвітуть невдовзі дві або три гілки на всохлих конарах. Він садив цю яблуню на місці, яке аж просилося до того: щоб з дороги було видно восково-білі яблука на скошеній стерні.
Що сім років сливи аж ламалися під тягарем плодів. Місце тут було вогке, близько від ріки, і навіть сливам не дуже добре велося: вони всихали і стояли каліками, доки не рубались на дрова. Михайло підходив до кожної сливки, гладив долонею репаний стовбур з загуслими каплями соку. Дерево любить ласку, щоб на нього дивились хоч іноді. То нічийним деревам байдуже. За ними пильнує сам бог. Вони з насіння його райського саду.
Сухі гілки Михайло де обламував, де підрізав ножівкою, журячись із запустіння й занедбаності свого саду. Міг би вже зрубати дві сливки на дрова, але не був певний, чи вони зовсім мертві. Ще має час. Йому стало сумно від думки, що ця робота кінчиться і доведеться йти між чотири стіни. Однак скінчив її аж перед обідом, хоч ще й не снідав.
Вдома Басараб перебрався з старого дрантя і пішов до магазину. У цю пору добре було видно, як над селом здіймається гора Ласки. Найбільше затуляли її липи коло церкви з неспокійними воронячими гніздами угорі. Церква раніше була вкрита гонтою, а потім бляхою. Фарба з бляхи геть облізла. Ніхто нині не пам’ятає, як гарно світиться білими стінами нова дерев’яна хата чи церква, доки не потемніє від дощу й снігу. На кам’яній огорожі кучерявився ніжно-зелений чистотіл: він так давно його не бачив. А церква тепер звалася музеєм, і на голій обдертій дзвіниці збереглися перекладини, на яких раніше висіли дзвони.
Магазин ще був зачинений на обід. Люди дивилися, як до них ішов Михайло Басараб з розгубленими очима, під якими звисали важкі чорні мішки. Він пам’ятав лише своїх сусідів, а ті люди, наче в місті, були йому незнайомі.
— Добрий день! — привітався Басараб, і погляд його вхопився за ту дівчинку, що вчора приносила йому молоко, і він посміхнувся до неї, а вийшло так, ніби він посміхнувся до всіх, і люди відповіли йому посмішками. Як же це, думав він, як же це я не пам’ятаю людей з Урожа?
— Ви надовго до нас, Михайле? — спитала найстарша жінка, висока й худа, у куртці поверх байкового халату.