— Скільки коштує, діти мої,
ваша блакитна кімната,
у яку ви хочете мене пустити на ніч?
Мене, старого батька, в погано випраних шкарпетках, у дешевій сорочці й витертому светрі.
— У нас ще є рожева кімната, тату, рожева. З шторами рожевими і рожевими стінами.
— Хіба ж я дитина, щоб тішитись рожевими снами?
Ви — діти мої, де ж мої онуки?
Ми могли б разом дивитись рожевий захід сонця з рожевої кімнати,
якби сусід не заступив мурами небо.
— Ох, тату, вчора ми їздили в поле,
рвали кукурудзу зі своїми знайомими з «Радіотоварів».
Їх тільки цим і здивуєш: на колгоспному полі набрати огірків,
кукурудзи, соняшників. Вони тішаться, як діти,
з того, що це дармове. А штраф — то пусте.
То ми все своєю кривавицею наживали,
а тим щасливцям липнуть до рук гроші.
Ми теж колись були такі, як і ви, тату.
Жили собі на мізерну і чесну зарплату…
…Вікно у його хаті було відчинене навстіж. Сусідка добілювала стіни.
— Собі нині білила кухню, бо йдуть свята, то заодно й вам. Онуку пришлю, най підлогу вимиє. Тепер мушу корову доїти.
Михайло розгубився і, коли сусідка переступила поріг, вхопив її руку, поцілував. Ганя почервоніла, але швидко спам’яталась і лукаво посміхнулася:
— Я аж на двадцять літ помолодшала, як ви мені, пане Михайле, руку поцілували!
За тиждень Басараб навів лад у хаті, скопав городець і думав тепер, чим його засадити. Певно, картоплею, цибулею, кропом, чий запах він так любив, буряком, морквою. Ще квіти, щоб зацвіли найраніше. Сам він не родився ні квіткарем, ні городником. Любив дивитися, як росте й цвіте, проте жодна таємниця землі не була ним розкрита. Але ж урізькі люди вважали його за свого! Правда, на старшого сина ніхто б не сказав, що він тутешній. А на молодшого?..
Вітер на мості зривав капелюха, тому він притримував його обома руками. У долині, під насипом, стало легше. Вітер пхав у спину, і Басараб пішов за вітром по пасовиську з квітами морозу, що цвіли при самій землі, як кожна квітка ранньою весною. Село з-за ріки виглядало на те село, яке він колись покинув: лагідне, затишне, захищене від вітрів садами.
Він міг дивитися на нього вічно, а ще б діждатись, коли зацвітуть черешні. У селі, і на Ласках, і по лісах — всюди черешні.
Михайло звернув до Черхавського лісу, ще напівсонного й тихого. Ліс ріс по обидва боки горба, що звався Обоча, власне, не ліс, а зруб, що вигнався калиною, ліщиною і молодими дубками. Він знав, що не підніметься навіть на Обочу. У лісі ніщо так не любувало ока, як квіти. Басараб пам’ятав ще їхні назви: проліски, золоті ключі, зозульки, конопельки, але плутались вже інші, літературні назви: первоцвіт, медунки, анемони. Золотими ключами відкривав бог весною небо, а коли прилітали зозулі, зацвітали зозульки. У цьому гарному і незмінному для кожної дитини світі гадючник в’язолистий звався божим тілом, пухівак — котячими лапками, жовтий болотяний ірис — когутиками, вовчі ягоди — диким бозом. Хто, крім дітей, міг вигадати ці назви, коли в неділю або у свято вони прибігали до лісу? Їхні матері приходили сюди з веретами, щоб врізати свіжої трави корові, а до ліку вживали трав ближчих: звіробій, чистотіл, рум’янок. Ліс — то таки дитяче царство, і тільки діти мають право називати все живе, коли дорослі дають назви імена речам, зробленим їхніми руками.
Давня мова не мала в собі фальшивих слів, а коли вони з’явились, то остерігались їхньої облудності, як остерігаються й досі. То були чужі слова завойовників, які змусили народ до чужих звичаїв і перекрученої релігії, але не змусили дітей забути їхню дитячу мову. Гори і ліс — найліпший сховок для слів. Доки є ота краса, доти є Уріж і доти з ним можна розмовляти.
3
Хата й досі лишалася пусткою. Світились у темряві стіни, на вікні висіла випрана фіранка, пилюки не залишилось ніде, але бракувало найнеобхіднішого, щоб хата могла зватись Домом. Притулок. Хотілось сказати «останній», але тепер Михайло не бажав нічого чути про останній притулок. Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі. У давніші часи він сам просився до чужої хати: йому відчиняли двері або гнали гетЬ. Коли кусник хліба міг врятувати чоловіку життя, Михайло Басараб сам чекав, щоб йому щось дали. А тепер гостять горілкою. Михайло не тримав удома горілки, та й грошей не було. У місті на книжці лежало триста карбованців на похорон, а пенсія йому йде на дім престарілих. Справу можна було б якось залагодити, хоча б через сільраду, але Басараб ніяк не міг зважитись. Чомусь йому здавалося, що колись за ним приїдуть, дадуть укол, щоб він заснув, і відвезуть туди. Старший син їм поможе…