Петро
Достоєвщина або й фрейдизм!..
Перевізник
Прошу мене не перебивати. Учень знає, що коли він скаже прямо вчителеві, що більше його не потребує і прагне якнайскорішого визволення, то старому буде гірко до розпачу. Він помре зі своїм слабим серцем. Але найгірше те, що й учня чекає та сама доля: бути відкинутим власними учнями. Кожне покоління митців видається талановитішим за попереднє. Якби так було, вбивство вчителів стало б моральною нормою. Але ж кожен, починаючи рости, мусить пустити коріння в ту землицю, яка зветься культурою…
Учень знає, що приречений на нерозуміння. Але думки такі нав’язливі, що йому сниться, ніби вчитель мертвий, і його образ зливається з образом учня. Про це Денис не захотів мені сповістити. Отже, під цим кутом зору стає зрозумілим вчинок Іуди, вина якого була мізерна, оскільки впізнати Христа у Гефсіманському саду міг кожен, таким він був відомим.
Петро
Борхес.
Перевізник
Можливо. У цій грі не передбачені оригінальні думки, а лише власні.
Петро
Не бачу різниці!
Антон
Тепер у нас з’явився ще один наївний чоловік. Перевізник піде, забравши з собою власні думки, але чи збагнете ви колись силу удару спекулятивного мислення, друзі мої хороші? До речі, Перевізнику, твоє трактування Денисової п’єси цілком в дусі абсурду. Ми її зрозуміли так само.
Денис
Так, але не зовсім так. Перевізник довів нам, як легко можна написати п’єсу, володіючи спекулятивним мисленням, і яка велика прірва між умінням і творчістю. Але я досі не втямлю, що за удар, бо моє авторське самолюбство не дуже уразливе. Зрештою, це перша моя п’єса…
Петро
Твоя п’єса — вирок усім майбутнім п’єсам і нашому герметизму.
Антон
Навіщо так трагічно, Петре? Це тільки гра, яка вже закінчилася. І Перевізник може позбутися осоружної тоги спекулятивного мислення й просто сказати, що він думає про нас. Навряд чи ми знайдемо меч проти його меча, а зі шпагою виступати недостойно…
Перевізник
Маєш рацію, Антоне. У цій тигровій шкурі я чуюся досить кепсько, і якби ви захотіли, то, безперечно, перемогли б у грі. Те, що ви не зробили цього, тішить мене безмежно. Облишмо п’єсу. Я не читав її й не можу судити про достоїнства чи вади. Це тільки критики вміють судити про все. Денис подає сигнал біди. Його не задовольняє ізоляція, тобто герметизм. Для митця то не такий уже й великий гріх. Герметизм приносить свої плоди, коли він айсберг, а не пласка тонка крижина, коли він протест, а не вдоволення амбіцій. Із вас трьох я був донині знайомий лише з Антоном. Він близький мені. Я назвав би його братом Перевізником. Але, на відміну від Антона, я не витираю рук після того, як привітаюсь з обмеженою людиною, бо кожний чоловік здатний нас чогось навчити. Я не раз казав, що люди мають можливість віддавати лишки свого досвіду іншим, не вимагаючи нічого взамін. Іноді зовсім убогі виявляються найщедрішими.
Уявіть собі, що Денисова п’єса йде в театрі. Слідом за нею виходять на сцену десятки п’єс, побудованих ще легше й безболісніше. А за ними, як невблаганний присуд долі, з’являється тужливе бажання реальності, щирості, людського тепла. Я бачив подібне видовище, коли останній раз був у вашому місті: фестиваль рок-музики. Вкупі воно більш помітно, ніж поодинці. Подібний фестиваль міг відбутися і в Токіо, і в Алжірі, і в Нью-Йорку. Я тут відкидав провінціалізм, який зробив рок-групи втричі безталанними. Де паслися ці овечки, на чиєму лузі, мені й досі незрозуміло.
Петро
Ви проти еліти?
Перевізник
Чому я маю бути проти високої духовності, котрої начебто не потребує суспільство, а насправді не може без неї обійтися? Я проти чужинців. Не тих, хто приїжджає сюди і дивиться на нас очима туристів. Я обіцяв більше не звертатися до Денисової п’єси, але знову зроблю це. Причина абсурду — це відрив від грунту. Традиція — слово, не вельми поважане серед молодих, то я не буду його вживати. Зрештою, ви розумієте, про який я грунт кажу. От, приміром, є жаба і є дерево. Дерево росте на одному місці. Чим воно вище, тим глибше його коріння. Жаба живе на землі, але їй треба час від часу стрибати у пошуках поживи. А тепер скажіть мені, кого більше нагадує вам людина — дерево чи жабу?