Ні, вони розмовляли. Про вчорашню грозу, про те, що цього року вродив лише білий налив, що раніше тут коло паркана росли півники і флокси, але пропали в траві. І що бузок майже не цвіте, бо старий.
— А жасмин у вас є?
— Є, коло хвіртки. Ти не бачила, бо жасмин і бузок помічають хіба тоді, коли вони цвітуть.
«Дивна розмова, — зауважила про себе Ліля. — Про квіти і дерева, ніби нема поза домом світу людей, де важливі зовсім інші речі. Де кричать, регочуть, де всі заклопотані політикою, цінами і речами, які хочеться затягти собі до хати. Мабуть, це мені сниться. Мабуть, я помираю в одному житті й народжуюсь в іншому, і тому мені так страшно.»
Вона нічого не тямила в рослинах, але ті дні, коли ховалась між дерев, лежала в траві, торкаючись щокою землі, зробили цю тему для неї цікавою. Ліля ніколи не посадила жодної рослини, навіть у вазонку, і тримала квіти, загорнутими в целофан, а яблука довго мила від дотиків збирачів і перекупок, змиваючи при цьому запах дерева, з якого їх було зірвано, і землі, звідки їх підняли.
На плиті стояла емальована каструля, в якій розпливалась рожево-жовта маса, що мала загуснути. Вона пирскала, зітхала, видихала з себе воду, наче третя істота на кухні. Біля дівчини на підлозі стояло відро, майже наповнене завитками яблучної шкірки і підгнилими часточками плодів, і коли вона сягнула по останнє яблуко, то відчула непереборне бажання спати.
— Можна, я піду нагору? — спитала Ліля.
— Йди, але мій старий хотів зіз тобою познайомитися. Не може наразі встати.
У великій і темній кімнаті на дерев’яному ліжку лежав невміло поголений старий чоловік. Пахло не ліками, а ледь чутно сечею. Вікно було зачинене, а хворий лежав під периною. Він простягнув до Лілі довгу худу руку і посміхнувся:
— Михайло.
— Ліля.
Рука старого була холодна і суха.
— Я вставав нині, — пояснив він, — але, видно, то не мій день. Перепрошую, я не знав, що ти прийдеш сьогодні.
— Мені у вас подобається. Я живу коло сьомої школи.
І — Ліля принесла нам цукерків. «Червоний мак».
Ти їх найбільше любиш. І яблука порізала й почистила. Я спечу млинців з яблучним пюре.
— То добре, дівчата.
Тільки тепер Ліля зауважила, що тримає руку старого, чи, може, то він тримає її руку.
— Я приїхала з Італії. До батьків.
— Надовго? — нітрохи не здивувався старий.
— Та… не знаю. Трохи відпочину.
' — А де тобі ліпше: тут чи там?
Дівчина відчула, що потрапила в його орбіту, що цей немічний старий не такий делікатний, як пані Розалія, що у ньому більше життя, ніж у них обох. Він може спитати її щось таке, що змусить Лілю піти з цього дому і більше сюди не повертатись. Втратити цей притулок.
— Мені ліпше там, — Ліля показала на стелю.
Старий кивнув. Він зрозумів, що вона мала на увазі не небо, а кімнату нагорі. Хоча і небо для неї було б незле. Лілю завжди дивувало, чому дуже старі люди так чіпляються за життя, так панічно бояться смерті. Хворі, немічні, а просять Бога пожити ще рік, тиждень, день. Невже і вона стане такою?
— Хто ж тебе так скривдив, дитино? — спитав старий дуже тихо, але вона все одно почула, коли вже переступала поріг. А може, він просто подумав. Надто дивним було це питання.
І дивна була кімната супроти захаращеної кухні: ніби звідти повиносили меблі, познімали картини, залишились хіба світліші прямокутники на давно небілених стінах.
Ліля визулась і пішла нагору по скрипучих сходах, пробурмотівши:
— Я сама себе скривдила!
І це їй принесло полегкість, може, не таку, як вона прагнула, але бодай щось. Ліля поклала голову на подушку, вкрилась коцом з головою. Її душу чекала важка робота, тож треба було виспатись.
І відчинились двері, які можна було не те, що відчинити, а навіть зайти у них.
…Цьотка позичила гроші на паспорт, візу й дорогу. Ліля мала їх віддати, коли заробить — 200 євро. Такі великі гроші можна позичити хіба під Італію чи Португалію. Ліля кивала, з усім погоджуючись. Цьотка була сука, і ладна повіситися за копійку, але це заспокоювало. Цьотка обіцяла роботу — і робота мусить бути, щоб Лілька могла віддати гроші. Якби вони спродали все, що мають в хаті, то не набралося б 200 євро. Ліля розуміла, що мама не поїде, бо треба пильнувати тата і брата. Тато навіть чути не хотів про заробітки: що там буде робити зі своїм радикулітом.