Цьотка ніби про все домовилась. Робота проста: мити посуд у барі, прибирати, доки не вивчить мову.
— А де жити буде? — спитала мама.
— Зі мною. Я маю окремий покій.
— То добре! — втішилась мама.
У ніч перед від’їздом Ліля не спала: так їй було страшно переходити від материної опіки до цьотчиної. Але її вже загнали в такий глухий кут, що, здавалось, то єдиний вихід. Кожного дня Ліля переконувала себе у тому, що, коли не поїде до Італії, вся родина помре з голоду. І тим укріпила свій дух. Але вночі ховала голову під подушку й тихо плакала, прощаючись з дитинством. Чому її ніхто не пожалів, не витяг в останню мить з автобуса, напакованого бориславськими жінками, модно вбраними, язикатими? Правда, коли автобус рушив, кожна з них опустила голову і заплакала. Лілька сиділа, причавлена тушею цьотки, зі шкільним наплічником у ногах, куди мама поклала їй харчів на дорогу, а в кишеньку — образок. Коли Ліля побачила образок, то серце їй розтеклося гарячим сріблом у грудях. Бо мама не була аж так побожна, але пішла й купила образок Покрови.
Ліля п’є чай з м’ятою, їсть ложкою гаряче яблучне пюре, гризе цукерку. Лице їй розчервонілось, вона розповідає про бурю, якої вчора щасливо уникла, а потім питає:
— А що то за картина висить нагорі?
— О, вона вже була, як ми сюди переїхали!
— Хіба то не ваш дім?
— Тепер наш, але мій тато — з лемків, село Долина. Нас вивезли звідти, я мала тоді 7 років.[Операція «Вісла».] Тут мешкав не то інженер, не то буровий майстер.
— А де він подівся?
— Ніби виїхав ще в 39-му, так казали татові, але чула від інших, ніби вивезли всю родину до Сибіру. Мій тато був багач, то поселили нас у великий дім.
— І ви його не шукали?
Пані Розалія здивовано подивилась на Лілю, підібгала зів’ялі губи:
— Пощо? Якби міг, то приїхав би сам.
— І ви віддали б йому будинок?
— Що ти таке кажеш, дитино? Куди б я пішла? Ми стратили свій дім, господарку, нас, як худобу, привезли сюди у вагоні. Ти б віддала свій дім?
Ліля розуміє, що не варто було це казати, але двері відчинені. І називаються вони — Правда. І вона каже:
— Я б віддала.
Встає і йде.
— Чому? Скажи, чому?
Дівчина обертається:
— Бо він його побудував.
Серце їй нестерпно болить за тим інженером чи майстром, що побудував цей дім з кімнатою під дахом. Певно, у нього були дружина, діти, і довелося кидати усе й тікати від москалів. А може, він залишився, думаючи, що все минеться, ніхто його не зачепить… Але одного разу за ним прийшли. Спершу він сидів у отій тюрмі, що внизу, а потім їх усіх відвезли до Сибіру.
Найбільше Ліля боїться, що стара кричатиме їй услід, як усі ці нарвані бориславські баби, які слова тобі не подарують. Ні, тихо.
— Вибачте, — каже Ліля. Їй шкода, так вийшло, що вона більше ніколи не прийде сюди. Але так треба.
Вона йде вогким дном яру, чалапаючи по болоті, і уявляє себе на місці Розалії і Михайла. Як вони виходять з дому, тримаючись за руки, відтепер їхнім дахом буде небо. І вони зовсім не почуваються нещасними, ні, бо вони вчинили справедливо. А все інше не має значення.
За свій будинок Ліля не переживає: його побудували для робітників алмазного заводу. Тато родом з Ясениці. У хаті діда й баби живе тепер його сестра Ганя. Ліля там була всього раз. Мама терпіти не могла татової родини і посварилась з цьоцею Ганею через якусь дрібницю.
Дівчина пішла вниз і пошкодувала: вулиця впиралась у зарослий, занедбаний город, оточений металевою іржавою сіткою. Хвіртка була замотана дротом. Зазирнувши у той нещасний город, заповнений кропивою і сухим торішнім бур’яном, Ліля раптом згадала те, про що давно забула. Зрештою, мала тоді років сім чи вісім. Мама пішла з нею до кравчині, що мешкала біля фарфорового заводу. Поки мама приміряла костюм, Ліля вийшла на ґанок і завмерла, милуючись квітучим морем, що розлилося перед очима. Рівні рядки картоплі, що цвіла білим і фіолетовим, квасоля на тичках, жовті квіти гарбузів і кабачків, просто квіти, і мальви, які прикривали крихітну хатинку, що стояла посеред городу, вкрита темною бляхою, сама біла з синіми рамами вікон. Ліля, не вагаючись, ступила в борозну, не помітивши стежки, що була трохи збоку. Вона чомусь вважала, що в хатині нікого немає, бо хто ж житиме на городі! Тут росли і соняшники, сягаючи даху. А на вікнах були густі білі фіранки. Дівчинка обійшла довкола хатинки, доки не знайшла низенькі двері. Вона просто їх відчинила, навіть не постукала, бо в казкові хатинки напевно не стукають. В глибині кімнатки вона побачила стареньку жінку в окулярах із кучмою сивого, аж білого, волосся. Жінка підняла голову, і Ліля відразу ж втекла. Захекана, вона вибігла по сходах і зайшла, тепер уже тихо, у дім кравчині, де почула себе врятованою від незрозумілої і страшної небезпеки.