Так само зараз, відступивши від закинутого городу, Ліля, хоч і не почувала себе врятованою, проте напруження в ній дещо спало. Принаймні, цей шлях не для неї. Можна вважати його навіть знаком. Посеред збуреного хаосу почав працювати механізм, коліщатка закрутились, наче в старому годиннику, не в тому, що на батарейках, а в тому, який заводять рукою. Чия то була рука — Ліля знала і не знала. Здогадувалась.
День у день вона пізнає місто, про яке не знала нічого, хоча тут і народилась. Материнське лоно відкрилось, випустило її, і назад уже не впустить.
Вона не вибіжить по сходах, не зачинить за собою двері, бо це вже не допомагає.
Їй не сидиться вдома, на вулиці Трускавецькій, а вхід до будинку в яру для неї закритий. Вона сама відрізала себе від нього, різонувши словами, як бритвою. Ті слова їй не належали. Вони були їй підказані, підсунуті, як шпаргалка на іспиті. Грішне покоління, що прийняло як щось належне чужу власність, де ще не вистигли печі, не вивітрився запах господарів. Прийняло в дар приготовану їжу, бруд і чистоту, голоси, що ще бились у клітці стін, сни, що застрягли в складках зібганих простирадл, в пір’ї подушок та перин… Насправді Ліля хотіла знати, як почуваються нові мешканці у відібраному від когось домі, чи не є все їхнє наступне життя з його самотністю, бездітністю, хворобами, наслідком заблокованого, витісненого чи навіть відсутнього сумління? І що дивно — їй зовсім не було шкода ні тих двох старих, ні матері, ні батька, ні брата, бо вища справедливість вимагає їхнього покарання, і нічого тут Ліля не вдіє. За те, що вважали нормальним жити в будинках вигнанців і страчених, посівши місце господарів. Через те, що Лілі доводилось ночувати під мостом, серед таких самих знедолених заробітчан, і через те, що якогось вечора її напоїли і віддали на поталу жирному пацюку, імені якого вона навіть не знала. А решта — то все простиме, незначне.
Крок за кроком вона віддаляється від втраченого раю, наближаючись до центру міста, якщо можна назвати це взагалі центром. Борислав не має ні ратуші, ні собору. Там вона звертає на бруковану вулицю попри парк, а звідти — попри медучилище до алмазного заводу. Біля третьої школи сідає на лавку, щоб перепочити, і, притиснувши руки до живота, починає розгойдуватись взад-вперед. Як та гойдалка, що її підпихає з надр ропа. Щоб погамувати свою одержимість. Вона стала це робити в Італії, звісно, не на людях. Ліля не боїться збожеволіти, тільки б не пам’ятати нічого, стерти усе, щоб залишився хіба чистий аркуш. А ще краще спалити і той аркуш.
У її розгойдуванні був не так відчай, як гнів. Вона змінювалась, і їй подобались ці зміни. Лілі сподобались би будь-які зміни, що допровадили б її до вияву найбільшої для неї непокори: не повертатись до Італії, забути Італію, видушити Італію з себе, як гнійник, щоб не струїв її, як струїв цьотку і тисячі інших невільниць, які стали невільницями на чужині тому, що були невільницями у себе вдома.
Коло школи крутилися дітлахи, зосередивши всю увагу на м’ячі, а два п’ятиповерхові будинки не цілком прикривали дерева. З верхніх вікон Лілю могли бачити, але вона вже звикла відчувати на собі погляди знуджених людей, таких самих нецікавих, як ці облуплені будинки з пластиковими вікнами, сателітарними антенами, скляними клітками балконів, що ними відгороджувались від свіжого повітря.
Додому їй не хотілось: там треба було сидіти і тупо дивитись телевізор, щоб ні з ким не розмовляти, а отже, не сказати зайвого. Вже кілька днів вона тинялась по місту, наче шукала ще якийсь будинок з мансардою, а в ній — ліжко, в якому вона б могла поринути в цілющий сон. Вдома вважали, що Ліля ходить по коліжанках. Усі, хто приїжджав з Італії, не могли сидіти вдома, вештаючись по знайомих, без угаву розповідали про свій життєвий успіх, втішаючись заздрісними вогниками в очах навпроти тих, хто хотів, але не міг поїхати, або ще вагався, чи їхати. Вони гасили страх перед країною, де ніхто не розуміє української мови, де треба боротись за кожну мить життя, ховатись від поліції. Вони хотіли, щоби й інші пройшли це пекло адаптації? Можливо. Але й самі боялись не менше того, що дім і родина в Бориславі стають для них чужими. Ліля пробула в Італії п’ять років, цього досить, щоб відвикнути від дому. Однак вона не хотіла бути ні тут, ні там, прагнула знайти куток, де могла б сховатись. Бути повною сиротою, непомітною і нікому не потрібною. Лише так вона зможе врятуватися, стати кимось іншим, народитись знову такою чистою і легкою, якою вже колись прийшла на цей світ.