Христя посміхнулась.
— Уявляєш, мені приснилась ця сукня. І я шила як на модель. То була моя дипломна робота, але у нас забирали наші вироби викладачі, то я пошила другу сукню, а цю сховала.
— А продати не хочеш? В інтернеті виставити?
Христя похитала головою:
— Не продам. Я б тобі її подарувала, але то не твій розмір. Я дурна, правда?
— Ні, не дурна. Я б теж хотіла мати щось таке, що не можна продати, тільки подарувати, віддати в добрі руки. Але я не вмію нічого робити: ні шити, ні вишивати, ні малювати…
— А що ти там робила в Італії?
— Та все робила. Мила посуд в піцерії, прибирала, пильнувала старих, збирала апельсини…
— О, апельсини! Класно!
— Ну, як тобі сказати… На свіжому повітрі легше, ніж мити кльозети.
— І ти мила?
Ліля кивнула.
— Бідна Лілька!
— Та нормально. Хочеш їсти — будеш все робити.
Христя похапцем згорнула сукню, зав’язала вузол і сховала у шафу.
— Ти не мусила мити туалети, Лілько. Я б не робила цього, навіть якби вмирала з голоду. Не тому, що бриджуся. А тому, що ми дівчата.
— А знаєш, я про це тоді не думала.
— Обіцяй, що ніколи не будеш мити туалетів!
— Та що ти до мене причепилася!
Ліля встала, вийшла на балкон, захаращений по кутках старими відрами і банками. Вона розсунула скляні рами і сперлася на перила. Дім стояв на пагорбі, і над ним були ще інші пагорби. Зліва навпроти здіймалися Верхи, в складках яких ховалися старі будинки, нетерпляче очікуючи, коли закінчиться їхнє земне життя. Ліля насупилася, здогадуючись, що все може бути не так, що будинки можна порятувати, продовжити їм існування, і вони були б за це вдячні. Але для цього потрібні надлюдські зусилля. Хтось удома казав, що тепер така мода допроваджувати старі будинки до руйнації, щоб купити дешево, а тоді розвалити і на тому місці побудувати магазин. І хоч їй не хотілося зараз згадувати Італію, але там такого би не зробили. Правда, там мало дощів і снігу, сухо, і будинок може простояти не сто, а чотириста років.
Більше не було на що дивитись. Згори все здавалось не таким покремсаним, як внизу, його можна було навіть погладити рукою і не загнати скалку. Крони дерев і кущі робили Борислав м'яким і округлим. Ліля глянула вниз з балкона: акуратні грядочки з квітами, капустою, картоплею, розділені де штахетами, де просто стовпчиками з натягнутим дротом, а десь — листами погнутої іржавої бляхи. Вона бачила це і раніше, але не так, як тепер — згори, вишукуючи привід для сварки з Бориславом, щоб врешті гримнути дверима і піти навмання і назавжди. Вона стала чужа цьому місту, яке її не визнавало, ставилось до неї з підозрою.
Христя ворухнулась поруч, звісила голову вниз і сказала:
— Отак би скочити, і щоб все, курча, скінчилось!
Ми підемо вулицею, що веде до алмазного заводу, тоді як Ліля повертатиметься додому, на Трускавецьку. Вона піде туди потім. Завтра. Власне, це дві або й три вулиці, що прокладені між нафтовими гойдалками, пустирями, старими та новими приватними будинками, деякі навіть без каналізації. Ліля не має ні знань, щоб розповісти, що тут було колись, ні сміливості, щоб спитати старших людей, які повертаються з городів, озброєні мотиками і граблями, настільки переконані у важливості обробітку землі, що будь-яке відволікання на індустріальне минуле Борислава, їх обурить. Колорадські жуки, бур’ян, наявність чи відсутність вологи — ось що є в центрі їхнього Всесвіту. Вони нарешті повернулись туди, звідки прийшли, але не зовсім, а в імітацію сільського життя на невеликому клаптику землі, що його несуть на собі, наче атланти й каріатиди. Насправді це лише їхня ілюзія. Тонкий шар родючої землі тримають на собі масні хвилі нафтової ропи, закутані в хмари газу. Первісна стихія, з якою впоратися можуть труби, клапани, всілякі механізми, що рухаються за допомогою електрики, яку виробляли колись тут, постачаючи її навіть до Львова, а потім на тому місці побудували в 70-х роках алмазний завод. Електрику виробляли, спалюючи газ, щоб розділити первинну субстанцію: воду, нафту і газ. Такий собі замкнутий цикл, що нагадує принцип роботи вічного двигуна.
Якщо ж піднятись вище, то зразу ж за брамою вже неіснуючого заводу, то по праву руку будуть руїни газолінового заводу, а по ліву — «цвинтар» нафтових свердловин — залізних труб, що стирчать із землі. Так його називають ті, хто колись працював коло нафти і мешкав у касарнях — помешканнях для робітників, побудованих за Австрії і Польщі. Та школа, на подвір’ї якої сиділа Ліля, була колись польською гімназією, де навчались діти кваліфікованих робітників і майстрів, спроваджених з Польщі після Першої світової. Недовгий час, за який ледь устигли змужніти ці діти, щоб загинути в Другій світовій війні. Чи тут, чи на землі батьків, бо світ став таким, що від війни можна було сховатись лише за океаном.