Отож, по праву руку був газоліновий завод, що проіснував аж до 1992-го року і складався тепер з решток стін, кількох бетонних східців, що ведуть просто в небо, глибоких шурфів, звідки викопують труби на металобрухт, покришених кавалків цегли з клеймами, і навіть цілі цеглини, які вантажать на візки місцеві мародери. У густій нескошеній траві ями і бетонні опори двох градирень, які будували з дерева, — такий собі гібрид Ейфелевої вежі зі сходами Якова. А далі — стіни котельні з намертво врослим у землю котлом, що нагадує космічний корабель інопланетян з романів Стівена Кінга. На металевій трубі — останній у Бориславі паровий гудок, який скликав колись до роботи трудящих Борислава. Звісно, у кожного був вдома годинник: чи пузатий будильник, чи ходики, чи дзиґар у дерев’яній скриньці, або цибулька на ланцюжку, однак ці інструменти вимірювання часу мали властивість помилятись, бо був присутній людський фактор, адже все це було до електричної ери. Коли в Бориславі з’явилась електрика, вона зуміла замінити дешевою енергією тіла людей. Це змінило світ, аж надто змінило, наповнивши його раніше невидимим у сутінках сміттям і нестримним споживанням. Борислав відтак ступив на шлях виродження: фізичного, морального і духовного. Агонія виявилась бурхливою, бо імітувала шалену волю до життя — піцеріями, барами, крамничками зі штучними квітами й ангеликами, гіпсовими гномами на газонах особняків. Гноми захопили Борислав разом з гіпсовими мадоннами та гіпсовими буськами. Їх привозили з Польщі, а розмальовували у Львові. Але доцільніше було б піти звідси, залишивши пам’ятні таблиці з написами на кшталт «Тут був фарфоровий завод (дата народження — дата смерті), тут була бібліотека, тут був клуб, тут був кінотеатр…» Це означало б піти з гідністю. Час від часу привозити сюди дітей та онуків, показувати, омиваючись слізьми, втрачену домівку. Зі своєї, і не зі своєї вини. Та люди найчастіше обирають безчестя.
Ліля не впевнена уже ні в чому, бо була на алмазному заводі лише раз, у першому класі. З мамою. Треба було повідомити татові, що померла бабця з Ясениці, його мати. З села подзвонили. Мама забрала Лілю зі школи, Олько був тоді у садочку. Мама нічого не пояснила Лілі, аж доки вони не побачили тата. Але дівчинка здогадувалась, що трапилось щось, і нічого доброго. Мама не мусила її забирати з уроків. Тепер Ліля розуміла, що вона повинна була прикрити відсутність горя в матері, яка не любила татової родини і врешті відвоювала його у неї, через що у тата вічний сум в очах. Мамі не довелося плакати при Лілі, щоб її не злякати. А якби Лілі не було — вона повинна була б витиснути хоча б сльозину.
То була пізня осінь, дуже тепла, хоча все листя опало. Ліля совала в ньому ногами, де тільки знаходила. Мама впевнено вела її дорогою, яку добре знала. У Бориславі можна було прожити все життя на Тустановичах і ніколи не бути на Бані. Чого туди йти, якщо ти там нікого не знаєш? Ліля належала до таких. Донедавна. Ніхто б не зрозумів, якби вона сказала, що хоче подивитись алмазний завод.
На завод їх не пустили. Мама щось сказала вахтеру, той спіймав лисого чоловіка, який пішов просто до пресспікального цеху. Мама повідомила новину наперед, щоб тато вийшов, уже знаючи про смерть баби від чужих людей. Ліля побачила тата таким, яким ніколи ще не бачила: блідим і у чорному халаті до колін. Він присів перед Лілею, обняв її і сказав таким голосом, що дівчинка заревіла:
— Твоя бабця померла, вже у тебе немає бабці.
Він обійняв Лілю, а не маму, поділився з нею як з найдорожчою людиною своїм горем. Мама ступила крок ближче, але її не прийняли до цього скорботного товариства. Однак, потім вони змушені були роз’єднатись. Тато мусив виконати норму і написати заяву про відпустку на два дні.
Лілю не взяли на похорон. Так мама помстилась татові за те, що той обняв не її, а малу дурну Лільку.
… І ось тепер Ліля стоїть перед прохідною заводу. Ноги самі згадали, куди їй іти. Брама залишилась, але огорожі немає. По праву руку — гарний старий будинок з червоної цегли, ще польський, чи навіть австрійський. По ліву — стіна з отворами вікон без шибок, червона вежа і купа цегли. Подвір’я заросле травою, з острівцями асфальту. Це нічим не нагадувало сірі мури, що панували над осінньою прозорістю. Тепер мури розтанули, і синє небо нагадувало цупке полотно.
Ліля віднедавна дозволила собі переходити межі, почувала від цього втіху, була за крок до усвідомлення, що її місія, її призначення — відкривати рани Борислава, його гнійники, щоб урешті одужати й собі. Вона не повернулась додому, щоб провести пару тижнів у родинному колі. Вже наступного дня Ліля зрозуміла, що це вже не її сім’я. Але все ще пам’ятала, як солодко плакала в обіймах тата, вірячи, що татові потрібні її сльози і співчуття. Тут, на алмазному заводі, тато був чогось вартий, він цим пишався, і в цьому місці перебуває його серце. Тому Ліля не боялась увійти на колись недоступну територію заводу. Вона не наважилась ступити на відкритий простір, бо ці недобитки індустріального Борислава могли все ще охороняти. Пішла наліво в тінь будинку-привида, крізь отвори вікон просвічувала туго напнута блакить. Завод був під горою, відгризши від неї шмат плоті, що досі не заросла. Жовта глина зрізу перебувала у вічному русі, скочуючись грудками донизу, туди, де стримів стесаний цегляний димар котельні, наче по ньому пройшла війна. Ліля опинилась у 1941-му році, сама не відаючи про це, проникла в чорну діру часу, коли совіти, відступаючи, підірвали електростанцію. І відразу ж вигулькнула у 2013-му, побачивши ту саму руйнацію, хоча ніхто не відступав і не закладав динаміт, щоб не віддати ворогові скарб. Абсурдність того, що відбулося в мирні часи з алмазним заводом та іншими промисловими спорудами, приголомшила Лілю. Вона не уявляла собі масштабів руїни. Не просто порожні цехи, зачинені на іржаві замки склади, вікна в конторі, засновані павутинням, за якими все ще дзвонить телефон. А купи цегли, вирвані з м’ясом двері, потріскані бетонні плити, з яких стирчить залізна щетина арматури, побитий шифер… Хто це зробив? Який завойовник? Ліля могла б не думати про це, приїжджаючи додому раз на рік. Вона могла б, як і інші заробітчани, помічати лише те, на що йдуть надіслані її гроші — на увесь цей євроглянець «все як у людей». Чому це трапилось саме з нею? Як вона проґавила той момент, коли їй стало тісно у шкаралупці свого терпіння? Мабуть, це сталося тоді, коли вона побачила, що все зароблене нею йде в пісок, як вода, а потрібно, щоб у піску проросла травиця і над нею защебетали птахи. А вона лише носила й носила воду…