Ліля сіла в траві за кущем бузини з ледь потемнілими ягодами. Це теж гарне місце, але не зовсім безпечне. Вона перетнула межу, і за це, можливо, доведеться відповідати. Ліля згорнулась клубочком, як бездомне кошеня, заплющила очі. Вона припала до матері-землі і дихала разом з нею, а потім задрімала, втомившись від уривчастих думок.
Її тато і ще один чоловік з брезклим засмаглим лицем, відділяли цеглу від цегли. З п’яти совіцьких цеглин хіба одна виявлялась цілою. То була їхня ділянка. Польська цегла була темна і не кришилася, але до неї треба було ще дістатись.
— Ліпше потовкти все, поки довеземо, половина розкришиться, — плюнув Іван Гнатович, татів колега. Вони разом працювали у пресспікальному цеху.
— Пощо товкти? — лагідно заперечив Лілин тато, здмухуючи з цеглини рештки пилу. — Диви, яка файна, ніби з печі просто.
Він обережно поклав цеглину на свою купу.
— І то щось коштує. А до австрійської цегли доберемося завтра.
— Аби хтось не забрав уночі, — занепокоївся Іван.
— Та Білинський обіцяв пригнати бусика, йому на дачу треба цегли.
— Казав, що не знає, чи точно приїде нині, чи завтра.
— То він ціну хоче збити, зараза. Не приїде, — ми цеглу сховаємо. Люди нині будуються, кожен купить. А ти менше, Іване, мели язиком, бо прийдуть алкоголіки, вкрадуть нашу цеглу… Гей, диви, хто йде! Мироську, ти що тут загубив? То наше місце. То наш цех. Я тут десять років проробив, а ти йди на свій фарфоровий, там теж є цегла.
— Там польської нема, хіба совіцька.
— Видиш, що ми совіцьку добуваєм, нє?
Таким тата Ліля неще не бачила. З ломом у руці, червоний весь від злості. Та вони повбивають один одного за ту стару цеглу!
— Та ціхо, Славку, ціхо. Я лиш хотів спитати, по кілько нині дають за штуку, аби-м себе не обідив…
— А нащо лом і мішок взяв?
— Хіба не все одно, де цеглу брати? Думав, може, десь в траві валяється, то взяв би пару штук. Аби впорожні додому не вертатись. Але, як ви займили собі місце, то піду деінде…
Ліля підхопилась. В роті пересохло, горло дерло. Вона визирнула з-за куща: нікого, і вже небо блякне потрохи. Вона поверталась тією самою дорогою, до залізної брами. Дивно, що ніхто досі не забрав браму, вона ж із заліза. Ліля мимоволі озирнулась на завод, і їй раптом стало страшно. Якби з нею щось трапилось, вона б навіть не могла подзвонити. Ліля не носила з собою мобільний, щоб ніхто її не тривожив, не заважав. «Я не хочу нікого чути. Господи, та мені треба до психіатра!», — подумала дівчина, крокуючи вниз, тією самою дорогою. Їй здавалося, що якщо вона змінить маршрут, то її затягне в якусь прірву. Найменший порух — і все зміниться, і тоді вона не знайде дороги до себе.