Ліля, хоч і була старша на 4–5 років, належала до іншого покоління, яке ще було продовженням своїх батьків, правда, цинічнішим, зіпсутішим. Воно якщо й виходило за квадратний простір спільної клітки, то з часом намагалося повернутися до визначених умовностей і правил.
Ліля теж так мала зробити, але вона відійшла задалеко і побачила, що клітка не лише незручна й понура, але й не визнає її за свою.
Ліля навіть у Східниці не була, бо туди тільки хвойди їздять, вважала її мати, щоб упіймати собі курортників, а для порядних дівчат там нема ні базару, де можна купити собі файні чоботи чи спідницю, і нема родини, до якої можна приїхати на уродини чи весілля. Просто поїхати і подивитись, що то за Східниця, Лілі теж не було цікаво. Вона і в Італії переїжджала з місця на місце, думаючи лише про працю і гроші, які отримає. Ну, і в неділю ходила до церкви із іншими заробітчанами. Вона й досі лишалась такою, кружляючи Бориславом, більше не бачила, як бачила його. І з цього кола був один лише фізичний вихід — повернутись до Італії, пірнувши в освітлений тунель дороги, і виринути з нього з болем у спині й затерплими ногами.
Її вже це не влаштовувало. Вона зависла між двома світами, у сутінковій зоні, яку сама собі створила.
…Мама поїхала першою маршруткою до Львова. Тато її провів і зразу вклався спати. Ліля не спала, поки вони вставали, збирались, сперечались про щось на кухні. Ліля провалилась у короткий сон і встала, коли автобус уже був на півдорозі до Львова. Поклала у старий наплічник трохи лахів на зміну, взяла з собою 200 євро, а решту залишила під диванною подушкою. Мобільний вимкнула і теж залишила. Вона сіла в автобус до Трускавця, поміняла євро на гривні, купила кілька пакунків кави, сир, якісь потрібні дівчині речі. Рушник взяла з дому. Вона все продумала ще звечора. Єдине, чого не зробила Ліля, — це не написала записки. Вона просто не знала, що написати.
Повертаючись, вона купила панамку з опущеними крисами, вдягла чорні окуляри і сиділа в автобусі, відвернувшись до вікна. Вийшла на Мразниці, коло церкви при дорозі, але потім повернулась назад, на одну зупинку, коло колишньої нетканки (тюрми, гетто). Дорогою до Східниці вона думала, що могла би зняти житло у Східниці, але то був запасний варіант. Бо вона потребувала попри все захисту, а рано чи пізно її поведінка видалась би підозрілою. Треба було би вигадати якусь правдиву історію.
…Ліля прокидається від шуму в коридорі і тихих голосів, потім клацають двері, й вона відчуває, як повітря стає повітрям свободи. До вечора, а може, навіть до завтра. Навіть ковдра стає легшою, і вона підбиває її ногою, а потім потягується і починає думати, як їй прожити цей день. Птахи співають, шурхає мітла двірнички пані Стефи. Ще рано, ще ранок її життя. Ліля напівсонно посміхається. І зразу ж посмішка зникає: а що робити в Бориславі? Тупо дивитись телевізор, прибирати, варити їсти. Книжок вдома нема. Вона б читала зараз, але не знає що.
Спати.
…Ліля прокидається в кімнаті з перекошеною стелею. Просто побілені дошки, між якими видно щілини. У головах у неї вікно, дерев’яні рами потріскалися разом з фарбою. Вікно лише трохи стримує галас ранку, і зараз сонце увірветься на півгодини, залиє теплим світлом усю кімнату, потім підніметься вище і нагріє черепицю на даху. Пронизливо закричить сойка, повідомляючи новини: поштар приніс пенсію, кіт з’явився у саду, хтось проїхав на ровері. Коло Лілі книжка, яку вона взяла почитати з етажерки. Прочитала дві сторінки і заснула.
…Потім вона прокинулась вже в Італії, під мостом, серед таких самих нещасних, які не знайшли місце праці або нагло втратили роботу. Вона підклала під голову сумку з лахами, яку вночі хтось розрізав, шукаючи гроші чи, може, їжу. Сонце грало у воді, від якої смерділо стухлістю і мертвою рибою. Ліля затулила щокою прорізану дірку у сумці і побажала собі прокинутись у іншому, милосерднішому світі, хоча її ніхто силою не відправляв до чужої країни. Останнє слово було за нею.
Просто цьотка, яка зараз вмирає від раку, обіцяла нею опікуватись. І опікувалась, доки їй було вигідно. Бо знала, що Ліля не піде топитись, надто багато у ній ненависті, щоб топитись. Вона встане, вмиється, розчеше волосся, підмалює трохи очі й губи, почистить нігті, і піде на ринок праці, де її оберуть для тієї чи іншої роботи. Головне — не потрапити у бордель і не віддавати нікому паспорта. Але не ганьба, вважала цьотка, стати утриманкою якогось старого італійця й витягти з нього якнайбільше грошей, або навіть вийти за нього заміж. Тільки Лілю не влаштовував такий варіант. І цьотка, що вже мала на приміті відповідну кандидатуру, дуже розсердилась після того, як небога послала її матом, і виставила ту зі своєї кімнатини. Ще й рахунок написала, скільки їй Ліля винна.