Опритомнівши, Дубинський побачив, що лежить незручно на боці, а поруч, уткнувшись головою в розтрощений щиток приладів, скорчився Василь. Другого пілота в літаку не було, та Павла Олександровича це чомусь навіть не здивувало. Насилу відстебнувши пас, він сповз униз. Збагнув, що літак лежить боком, з відламаним крилом. Почувся тихій стогін. Галя!.. Павло Олександрович відстебнув її від крісла, підвів. Вона розплющила очі, встала, обіпершись спиною об сидіння, проте одразу сіла знову. Та з нею, певно, все ж нічого серйозного не сталося, і Дубинський повернувся до пілота.
Василь лежав щокою на розтрощеному щитку приладів, і зі скроні в нього стікала кров. Дубинський нахилився до пілота й побачив невидющі мертві очі. Він погладив Василя по щоці, відчувши долонею, як холодіє в нього шкіра. Майнула думка: вони розбилися й літак може загорітися. Але ж дівчина! І де другий пілот?
Тільки встиг він подумати про нього, як у розтрощених від удару дверях з’явилося перекошене від ляку Олегове обличчя.
— Швидко на вихід! — крикнув Олег.
Павло Олександрович підхопив дівчину й виніс з літака. Тепер можна було огледітись і оцінити обстановку. Літак врізався носом у невеличке болото, гвинт зламався, і праве крило відлетіло на кілька метрів. Бензобак, певно, не пошкодило, бо бензином не пахло, та все одно пожежі можна було чекати від замикання в електропроводці.
Дубинський наказав другому пілотові:
— Давай, Олегу, треба витягнути Василя Васильовича.
Він рушив до літака, однак пілот стояв нерішуче, і Дубинський, уже протиснувшись у розтрощені двері, гукнув:
— Ну, що ж ти!
Вони витягли пілота, остаточно пересвідчившись, що він мертвий. Олег побіг до дівчини, що сиділа просто на мокрій землі, а Дубинський повернувся в літак. Упевнившись, що електропроводку не пошкоджено, покликав Олега — той мав визначити, чи можуть вони повідомити про аварію по рації.
Пілот боязко протиснувся в літак, оглянув рацію і безнадійно похитав головою.
— Не буде діла…
— Координати? — коротко запитав Дубинський.
— Приблизні. Василь Васильович устиг тільки передати повідомлення про вимушену посадку. Відмовив бензопровід.
Що ж, у Петропавловську знають про аварію й почнуть розшуки. Однак погода така, що навряд чи літак або вертоліт підніметься в повітря. А туман і мряка можуть стояти тут місяць…
Дубинський перепитав вимогливо:
— І все-таки, де ми?
— За сто двадцять — сто п’ятдесят кілометрів від Петропавловська. — Олег розклав карту, тицьнув пальцем. — Тут.
Дубинський замислився. Найближчий населений пункт кілометрів за дев’яносто, подолати цю відстань буде важко. До речі, як у них з харчами?
Пілот лише розвів руками.
— Здається, щось є у Галі… — сказав невпевнено.
— Що з нею?
— Нога… Треба подивитись.
Вони вийшли з літака. Дівчина сиділа в незручній позі просто на землі, пальто в неї промокло. Дубинський скинув з себе шкірянку, розстелив поряд, наказав:
— Лягайте!
Дівчина подивилася на нього злякано і все ж лягла горілиць. Олег стояв розгублений, і Павло Олександрович зрозумів, що з нього поганий помічник. Обмацав ногу дівчини, та скрикнула від болю, мовив грубувато:
— Терпи, це ще тільки квіточки!
Обережно розстебнув блискавку на чобітку і зняв його. Дівчина ще раз зойкнула, але Дубинський уже не звертав на це уваги: з першого погляду збагнув, що ногу зламано.
— Доведеться накладати шини, — сказав Олегові. — Розбий ящик і принеси дошки.
Галя стогнала, зціпивши зуби, потім замовкла і, поки чоловіки обробляли їй ногу, мужньо терпіла біль. Дубинський відкликав Олега, запитав тихо:
— Що будемо робити?
— Як накажете… — почав той невпевнено, але Павло Олександрович перебив його нетерпляче:
— Давай домовимось: зараз тут нема ні начальників, ні підлеглих. Нам іти щонайменше дев’яносто кілометрів, доведеться ще нести Галю, і все залежить тільки від нас.
Олег безнадійно роззирнувся довкола.
— Туман… — сказав він так, наче в нього раптом заболіли зуби. — Туман, і нас не знайдуть…
— Така погода може протриматись і тиждень, і два, — ствердив Дубинський, — а продуктів у нас…
У Галиній сумці вони знайшли півбуханки хліба, двохсотграмову пачку масла, кілограм сухої ковбаси, чай і і трохи шоколадних цукерок.
— Негусто, — констатував Павло Олександрович. Зиркнув на годинник. — Перша година, їсти будемо тільки ввечері.