Іноді случаюцця й помилки! Бува таке. От, приміром, не вспів вовремя виставити на сонце кокони. А буває, тебе випередили, всьо, і вже з коконів лізуть метелики. І остаєцця тіки дивитися, як твої труди йдуть псу під хвіст. Кокони пошкоджені, зіпсовані. А зсередини лізуть ті метелики, хай їм пусто буде! Навмання пруть. Тіки б злетіти. Нічого не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки б паруватися, знайти собі пару. Щоб скрізь самі тіки парочки пурхали. Але знаєш, що стаєцця після парування? Вони помирають. Знаходять одне одне, паруюцця і помирають. І скрізь валяюцця мертві парочки. Застиглі в агонії. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись на купи мертвих метеликів. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»
Останню записочку своїй господарці принесла ти. Вона стояла біля вікна й дивилася назовні, коли ти зайшла. Ти мовчки простягла їй папірець і чекала, що вона його прочитає. Ти так і не дізналася, що було в ній, так ніколи й не спитала. Побачила лише, що та прочитала її і сумно всміхнулася. Потім розірвала записку на дрібні клаптики й почала по одному брати до рота і жувати. «Який смак у паперу? — вирвалося в тебе. — На що це схоже?» «Смак як у шовку, — відповіла Кас’яні. — Деякий папір іноді можна сплутати з шовком». Ти багато чому навчилася в майстерні: дивитися, слухати, торкатися. Відчувати язиком смак.
Коли намірився хтось приготувати «пуркурі», тре’ спершу гарно так засмажити цибулю. Щоб розім’якла і втратила гіркоту, але не стала хрумкою. Як тіки вона починає підрум’янюватися, вкидай томат, свіжий, потертий на тертушці. Це — перший крок. Як почне томат доходити, додай туди й вермішель-павутинку, хай і вона розм’якне. Тоді вже кидай булгур і доливай воду. Порівну: скільки булгура, стільки ж і води. Потім — соли. І залишай усе тушкуватися. До булгура нада підхід знайти. Він любе, шоб у тебе був терпець! Ця страва просто так не даєцця. Пересмажиш цибулю, пересушиш томат, або википить більше, ніж треба, води, чи пересолиш, все — гаплик страві! Тут — найперша річ: самим нутром чуствувать, коли зупинитися. Знати. Знать, шо і за чим кидати в каструлю, коли. Усілякі кухарські премудрості. Одним словом, бути докою.
Ти завжди пам’ятатимеш деякі страви, які тобі колись випало готувати. Для декого життєвими віхами є свята, для декого — значні історичні події чи стихійні лиха, для тебе ними були страви, які ти готувала, в які ти вкладала свою працю, в інгредієнти яких ти занурювала свої руки й вони пускали сік. Дещо розмито ти пам’ятаєш їхніх смак, набагато чіткіше — їхній запах, і от, коли пахло якоюсь їжею, ти не казала, як інші, що «вона готує телятину», але те, що тоді, під час війни ти нагодувала всіх телятиною чи яка ніжна та смачна у тебе вийшла телятина тоді, в часи війни.
Перша страва, яку ти спалила, була тушкована картопля-яхні[12]. Її тобі загадала сестра, яка не встигала повернутися вчасно з роботи. Картопля, цибуля, помідори як багато всього в цьому рецепті. Потроху ти почала його опановувати: коли в тебе пригоріла цибуля, коли вивернула на підлогу натерті помідори, коли забула зняти пательню з плити й усе пристало до дна. Того дня ти ледь не спалила всю кухню! За вечерю вам тоді стали оливки з хлібом. Коли надвечір ти усамітнюєшся і береш оливки та скибку хліба, тепер уже як просто перекус, а не страву нашвидкуруч через надзвичайну ситуацію, як тоді, ти запускаєш пригоршню в миску з оливками, виймаєш їх і нюхаєш, дурнувато всміхаючись, як так можна, доросла ж жінка, і думаєш, що це — як тоді, коли ти спалила вечерю для всієї родини.
Як схотілося тобі приготувать котлети-кюфте, тре’ взяти свинячий фарш, картоплю, м’яту, сіль, корицю, цибулю й одне яйце. Натираєш картоплю, потім додаєш фарш, кидаєш приправи, вбиваєш яйце. Мо’ для смаку додати й трохи коньяку. Гарно перемішуєш, хрестиш те все, шоб страва вдалася на славу, і лишаєш, хай набереться соку й аромату трохи. Потім смажиш невеликими шматочками в оливковій олії.
Котлетки-кюфте і були першою стравою, яку ти приготувала для Арифа того дня, коли ви вперше залишилися разом. Це ж був перший день, і ти хотіла приготувати щось легке та гарне, щоб його по-справжньому здивувати. Ти готувала по пам’яті, цьому рецепту тебе навчила Лала; ти безліч разів готувала цю страву, тож навчилася навіть додавати коньяк, що попервах робити забувала. Ти лише вагалася, чи хрестити страву перед обсмажуванням, бо тепер не знала, чи варто так уже точно дотримуватися рецепта, вагалася, бо Лала (а цей рецепт був саме її винаходом) щоразу казала тобі, що слід перехрестити фарш з усім начинням перед тим, як смажити, щоб котлетки вдалися на славу. І тоді ти почала плакати, занурювати долоні у фарш і ридати, витирати обличчя, але сльози й далі котилися, бо ти не знала, чи точно слід дотримуватися рецепта. Увечері Ариф не міг відірватися від твоєї вечері, «може трохи пересолила, серденько, а так...». Звідтоді кюфте в тебе завжди виходило трохи пересоленим. Може, через те, що ти не дотрималася суворо вимог рецепта.