Каридакі — це річ, ой, яка непроста! Тіки луччі хазяйки можуть із нею справицця. Вона требує майстерності та старання. Хоче, щоб у неї вклали всю любов, яка є. Ідеш до горіха і рвеш горішки. Вони такі ще зелененькі, у шкірці. Береш горішок, обчищаєш від шкірки і протикаєш голкою від носика до жопки. Потім заливаєш водою і виставляєш на сонце. Зливаєш воду двічі на день. В останній день додаєш до води трохи гашеного вапна, щоб горішки вийшли хрумкими. Потім трохи гвоздики кидаєш для запаху. Потім береш горішки, додаєш цукру на смак і заливаєш водою, щоб вона їх рівно покрила. І оставляєш їх кипіти в печі; так вони печуцця, і виходить тобі конфітюр. Потім перекладаєш їх у банку, як вони вичахнуть та загуснуть.
Солодощі тобі ніколи не давалися. Не вміла ти обходитися з цукром і хай як наполегливо старалася, щось не те було з твоєю рукою, не виходили солодощі, як слід. Та не жалій ти цукру, часто примовляли сусідки, сип його жменею, не зважуй ото, так у тебе нічого путнього не вийде! Тож і мови не було, щоб колись зробити конфітюр з горіхів, не кажучи вже про щось складніше. І що на тебе найшло одного дня, коли ти взялася за це? Через те, що його загадав якось Ариф, бо то ж були його улюблені ласощі, і от якось уранці він попросив тебе перед тим, як піти на автобус, на якому він і ще кілька трудяг добиралися до Декелії[13]. Побачив, як ти дістаєш якісь продукти, щоб приготувати дітям плов на обід. «Чуєш, — каже, — я ж приніс цілий кошик волоських горіхів, і цукор є, звари смаколики?!» І ти весь ранок чистила горіхи. Так і не зварила конфітюр, так і лишилася сидіти зі своїми замащеними долонями, замащеними пальцями, почорнілими від горіхової шкірки нігтями.
З усієї цієї історії є одна користь. Долоні та ногті твої остаюцця чорніти на багацько днів. Подейкують люди, шо то так явля себе жалоба горіха. Це така розплата за те, шо зробила з горіхами людина.
Коли тебе частують каридакі, ти завжди відмовляєшся.
Де п’ять річок води несуть, стоять бори соснові,
жили там діви юні втрьох, прекрасні, тонкоброві.
Всі першу кличуть Адору, а другу — Адоруса,
а третю, найгарнішу з них, прозвали Родафнуса[14].
Ти бралася заводити пісень пізно ввечері. Сонце тоді вже встигало закотитися, а ти — завершити всі свої хатні справи. У тебе був гарний голос, і ти це знала, хоч і була до біса сором’язливою, та тобі подобалося справляти враження, захоплювала та радість, що охоплювала квартал, коли лунав твій голос. Як один за одним сусіди виходили з домівок і сідали хто де: у своєму садку чи на сходинках, — і слухали тебе. У той час розваг загалом було обмаль, особливо в такому районі, як твій. Тоді люди рахували кожну копійчину й не вчащали до ресторанів чи розважальних закладів. Важкі були часи, і не могла вони обернутися на ліпше від якоїсь пісні — де там, але хоч так! Для тих кварталів, переповнених селянами, які приїхали до міста шукати кращої долі, це була неабияка річ. А тобі, тобі подобалася ніч та її пахощі, дим цигарок і жасмину, і чоловічих парфумів з ароматом лимона. Вони пасували до твого репертуару, в якому були царівни і королеви, і хоробрі юнаки, які вбивали дракона, що не давав підійти до джерела.
Подекуди траплявся сусід, який починав обурюватися, подекуди комусь з нових мешканців набридали твої пісні, і він вмикав радіо з піснями Казандзидиса[15]. Тоді весь квартал вибухав, і йому звідусіль починали гукати «гей, вимкни!». Усім було вкрай необхідно почути, що дракон мав померти, що прохід до води вільний, а царенко мав побратися з простою сільською дівчиною. Завжди, коли концерт завершувався і ти поверталася до себе в кімнату, всі наливали собі повні склянки води чи лимонаду й повільно випивали. Квартал охоплювала спрага. Що ти скоїла з ними, мала, що всі як один починали мучитися від спраги, випитував у тебе бакалійник. Продажі лимонаду в кварталі стрімко злітали вгору від твоїх пісень. Якась гірчинка в них таки була.
13
Одна з двох британських баз на острові, які після проголошення незалежності Кіпром 1960 року зберегла за собою статус перебування під суверенітетом Великої Британії.
14
Одна з найвідоміших середньовічних кіпрських балад, написаних «димотичним» віршем і кіпрським діалектом. У пісні йдеться про кохання короля П’єра (Петроса) І де Лузін’яна та помсту його дружини, королеви Елеонори Арагонської. Сюжет балади є цілком протилежним історії, яку в своїй Хроніці відтворює Леонтій Махерас, висловлюючи «офіційний» погляд на події, про які згадано.