Одразу нарядитися пішла вона в світлицю,
Вдягнути те, що красить стан й за віком
їй годиться.
Під низ барвисте одягла, згори — золотом шите,
і довершила свій наряд намистом знаменитим.
...
Стає на першу сходинку, і сходинка трясеться,
на іншу сходинку стає — та знемагає, гнеться.
«Уклін тобі, володарко, дочко царева мила,
що з трону сяєш вродою, немов голубка біла».
Ви зчепилися. Вона тягає тебе за волосся, лає останніми словами, бо, коли ростила, не могла й гадки мати, що ти злигаєшся з якимось турком. Ти й досі пам’ятаєш стусани, торкаєш своє тіло, от сюди вона вдарила, і сюди, потім з усієї сили зацідила в обличчя, лишаючи на ньому слід від своєї руки. Вона дивилася на тебе і волала, схопила за плечі і трусила чимдуж, це скидалося на твій спів, на те, як ти гойдаєшся з боку вбік, коли співаєш, так це нагадувало все те, що ти робила щовечора на лавці біля будинку, навіть присмак у роті, такий гіркий, стільки гіркоти.
Відповіда розлючено на це їй королева:
«Лише побачила тебе, і спокій свій згубила,
в очах темніє, втямити не можу, що хотіла.
Згубила спокій навіть я,
король же й розум втратить!
Хапайте Родафнусу цю, готуйте
все для страти!».
Під градом ударів і прокльонів, у запамороченні від стусанів і галасу ти побачила, як в Лалиній руці зблиснув твій хрестик. У тебе ніколи не було прикрас, лише цей золотий хрестик, на тоненькому, мов нитка, ланцюжку, це був хрестик, з яким тебе охрестили, твій хрестильний хрест, який мав для тебе виняткове значення і який з певного часу ти перестала носити, а таємно зберігала замотаним у носовичок. В іншій руці Лала тримала камінь із саморобного кухарського преса, за допомогою якого ви трощили горіхи, мигдаль, товкли оливки чи картоплю. Вона виволочила за волосся тебе з хати, іншою рукою затиснувши хрестик і камінь, тягла чимдуж, а потім жбурнула перед собою на коліна, притиснувши аж до ріні, якою було усипане подвір’я. Тобі здалося, що вона зараз тебе вб’є, гахне каменюкою по голові і вб’є, але Лала знала ліпше, як саме поставити тебе перед вибором. В одній твоїй руці хрестик, в іншій — каменюка; обирай тепер — ми чи твій Ариф.
Ти співаєш і сьогодні. Сидиш собі на подвір’ї, охопивши стан руками, погойдуєшся з боку вбік, заплющивши очі, і співаєш пісень зі своїх країв. Іноді не стається нічого, іноді твої ніздрі лоскоче запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до паління, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона та нотками жасмину. Ти різко розплющуєш очі, але ніколи нічого не бачиш. Вертаєшся додому, бо маєш загасити спрагу великою склянкою лимонаду.
Якщо з часом тебе чомусь і навчили твої співані вигадки й легенди, то це тому, що у всього є свій початок, середина й кінець. І що з кінцем у роті лишається гіркота, така нестерпна, що її не перебити й десятками літрів лимонаду.
Шоб однією ногою ти стояв у могилі, і душі не було ходу назад.
Шоб у тебе на місці очей поробилися вибоїни і з них ворони сьорбали воду.
Шоб вогонь тебе спопелив і попіл розвіявся.
Шоб тебе куля наздогнала.
У наступні після вбивства Арифа дні все нагадувало тобі якийсь дивний сон; ти відчувала, що живеш у якомусь божевільному карнавалі, тебе крутить вихор, який не давав тобі належно дотриматися всіх цих малоприємних формальностей. Треба було отримати медичні довідки, домовитися про похорон, вислухати слова співчуття від усіх родичів і знайомих, і все це за неодмінної присутності всіх жінок кварталу, які з першої миті вважали своїм святим обов’язком підтримати тебе у важкий час.