Однак іноді, коли ніхто не дивиться, ти лізеш у той закуток і дістаєш їх. Іноді спогадів не вистачає, ні ось тут (груди), ні ось там (голова). Особливо ось тут, лівобіч.
На шлюбній світлині на тобі весільна сукня з мереживом, зачіска з начосом, як тоді було в моді. Жених мовби плаває у своєму, на кілька розмірів більшому костюмі, і його, вочевидь, душить краватка. Ти пам’ятаєш ту світлину, ви вийшли з приміщення судової інспекції, де щойно підписали акт цивільного шлюбу. Ти з вигляду така самотня. Навіть зараз, коли дивишся на неї, відчуваєш самотність.
Ваш син у три роки на високому стільчику, вбраний в найкраще, що було, дивиться скоса на фотографа, очі ще не підсохли. Огрядний Ахмет, турок-фотограф неймовірних розмірів, який спеціалізувався на дитячих портретах, намагається змусити його не крутитися на стільці. Малий протестує, схоплюється зі стільця, тікає, Ариф не стримується, кидається за ним, хапає за руку і кидає на стільця, лунко даючи ляпаса. Зі стільця та кутка фотомайстерні одночасно доноситься: ридання, він — «це тому, що ти вчасно не втрутилася», вона — «це тому, що ти не зміг вчасно стриматися». Ненавидиш це фото.
Ариф самотньо сидить навприсядки на якомусь валуні, за ним видніється море, певно, уже літо, бо рукава сорочки добряче закасані, на ньому військова форма й армійські чоботи, на голові берет із написом ТМТ[16]. Він спокійно дивиться на море. Ти завжди розпрямляєш цю світлину пальцями. Хтось її добряче пожмакав.
Ось і ти у фотомайстерні фотографуєшся для отримання паспорта.
Знову зйомка, але тепер в майстерні дідуся Сулеймана, огрядний Ахмет уже цим не займається. Ваш син щойно пішов до школи. Ви вже не обіймаєтеся з Арифом, але кожен зі свого боку поклав руку на плече дитині. На тобі сукня в клітинку: червоне, зелене, вишневе. На Арифові чорна водолазка. Ніхто не посміхається. Утрьох скоса дивитеся в камеру.
Тіки ніхто ніколи не дивицця на хвотографа. Ніхто не гляне йому прямо у вічі. Всі дивляцця так трохи вбік, чи вдалину, чи ще якось. Так, будто би думають про шось таке, про те, що зробили чи ще зроблять. Так, мовби... мовби соромляцця. Мо’, так і є? Оті всі, про яких кажу, трохи вроді посміхаюцця, но — так, хвальшиво, силувано. Наче не впевнені, як саме треба: чи ото дурновато шкіритися, чи кирпу гнути. Шо буде правильно? І потім, як пролетять года, розсматрюють хвотографії і завжди замислююцця. Ач який я був тоді! А шо ж я злякався глянути на хвотографа? Чого ж сидів із такою кислою пикою і не всміхнувся хоч трохи? Ось так думають. І охоплюють їх тоді спогади.
Ти — на вулиці біля свого будинку. Притулилася спиною до стіни, навіть і натяку на посмішку, ти — розгнівана. На тобі чорна блузка, чорна спідниця. Руки схрещені, не хочеш нікого обійняти. Ти дуже розлючена. Ось ти із сином у школі, ти із сином удома, ти із сином, коли він закінчує університет, ти із сином, коли він іде до війська, ти із сином, ти і твій син. Тепер ти з ним завжди. Лише він і ти.
Найгірше на хвотографіях не те, шо в них спереду, а те, шо в них іззаду. Те, шо там написано. Слова, які каждий пише, шоб не забути. Шо тоді-то і там-то був і получив документ, на знак чого ось вам і хвото, такого-то року кончив служити у війську. Шо ось ця хвотографія получена в подарок, на згадку від приятеля чи від родича якогось. Ось про шо говорять слова ззаду. Які вицвіли від часу і затерлися. Іноді вони навіть значать більше за саму хвотографію і заставляють людину задумацця, шо вона тоді робила. Про шо думала тоді, коли робилося хвото. І вона почина пригадувати.
На світлині з ваших заручин ти в темно-синій сукні. Ариф знову потопає у своєму чорному костюмі, краватка його знову душить. Ви обоє сперлися на спинку високого крісла і невимушено всміхаєтеся фотографу. Ти пам’ятаєш його руку, що тримає тебе під лікоть, він шепоче тобі на вухо, щоб пересвідчитися, який у тебе настрій. Це ваша перша подружня світлина, учора — була перша ніч в обіймах на спільному ліжку, сьогодні — перший день уже спільного життя. Стільки стається вперше того дня. «Чудово! — вам каже фотограф вірменин. — Як вас звати? Ариф...»
І Хатіше.
Біда з тими хвотографіями не від того, шо заставляють згадувати, а через то, шо не дають забути.
Ариф і Хатіше, 15.10.62, неділя.
Хатіше — 20 років, Ариф — 18.
На згадку.
Твої спогади заховані в закутку. Темному закутку полички з тарілками. Та водночас вони на кожній стіні, на кожних дверях, на кожній бруківці подвір’я, кожному дереві. Особливо на тій смоківниці.
16
Turk Mukavement Teskilati — Турецька організація опору, активістська організація турко-кіпріотів, у заснуванні якої брав активну участь турецький генштаб. Метою її створення була політизація турецької спільноти та протистояння поширенню впливу на острові ЕОКА (Національна організація кіпріотів-бійців), підпільної організації греко-кіпріотів, яка вела збройну боротьбу з британською владою.