Тіки подумай, лежить він такий у больниці, замотаний — самі бинти, і каже моїй мамі, шо так цього не оставе, не подарує тим, і в туркені не перестане брати хліб. А та ридма рида, і каже йому, отямся, Яннакосе, у нас же п’ятеро дітей. Вони ж не жартують, і плаче страшно. Плакала і благала, плакала і благала, і він поступився, сказав тій туркені, хай більше не приходить і не приносить свій хліб.
А тоді ж приходять до нього ТМТ. Турецькі лайдаки цього разу, не наші. І почали його залякувати. А чого це ти перестав брати в такої-то туркені хліб, якщо і далі не купуватимеш, більше ти не жилець на цьому світі. Ох і люті були ті ТМТ. Прямо звірі! Чуєш, навіть своїм не дозволяти вийти з організації. Хто став їхнім, то вже до гроба. Ніяких розмов! Як ти хотів піти, могли й убити. Хай йому грець! У кінці кінців татко позакривав усе і знайшов собі іншу роботу. Ну а шо можна було вдіяти?! Поміняв кілька робіт, та й опинилися ми в Лімасолі. І ми такі — зирк на них, а вони такі — зирк на нас. Але вже поруч ні турків, ні наших.
У цьому невеличкому квартальчику, де Господь уживається з нашим Аллахом, мене й інших жінок із керхане не любить ніхто, жоден Бог про нас не знає і не має в нас потреби, ми це вже добре зрозуміли, але настають такі моменти, коли кожен Бог, попри власні веління, прикликає нас до себе, гучно дзвонять дзвони щонеділі, муедзин закликає мене впасти навколішки на килимі мечеті й молитися, псалмоспіви долинають до червоних кімнат і змішуються з важким диханням і стогонами, на нашому подвір’ї пахне ладаном, і тоді ми підносимо долоні з червоними полакованими нігтями, затуляємо вуха, закриваємо підфарбовані очі, хитаємо головою, вгору-вниз, і тупаємо ніжкою, щоб Бог пішов, але ніколи нам не вдається затулити свого рота, хоч що роби, а тебе виказують вуста, стиснуті, такі, що припинили чинити опір, вони бурмочуть під носа молитви, яким нас навчила давним-давно мама, нас завжди зраджують наші вуста, починають молитися, бо не вміють інакше. Однак Зекі називає мене слабкою, він каже мені, що треба знайти сили і зашити свій рот, що існує інша сила, сильніша навіть за Бога, і Зекі мені каже: от її знаки, — і розкриває широко мій рот, і запихає руками в нього величезні нові слова, каже мені: розжуй їх, зрозумій їх, — стискає руками щелепи і каже: жуй свої слова, Джемаліє, їж досита, — дивиться прискіпливо, щоб я не спробувала їх виплюнути, в усі очі, і я ковтаю volkan і taksim, і anavatan[24], ковтаю їх, бо він годує мене з цими новими складами коханням, прожовую їх, бо по шматочку він годує мене і коханням, по слову за дрібку кохання, volkan, taksim, anavatan — і шматочок кохання, volkan, taksim, anavatan — і ще один.
Мені з чоловіком дуже сильно наравилися кавкаруди, артишоки місцеві, шо сіялися самосадом. Дуже складно їх готувати, але, як уже поназбирав, то сідаєш та й готуєш. Нада дуже добре очистити їх від жорстких, мов шпичаки, верхніх листків, потім дати час, шоб зійшла гіркота, а вже затим — гарно обсмажити на пательні з лимонним соком. Я дуже добре вміла їх готувати. Виходили вони в мене — перший сорт! Як добре вийдуть, то — таке, тане прямо в роті.
Але кавкаруди не ростуть, де тіки хоч, найкращі можна назбирати в Ашії. От мій чоловік і їздив туди, і багато часу ходив полями, шоб їх насобирать. Коли почалися зіткнення і вся та колотнеча, розставили на дорогах блок-пости, перегородили шлях, усе — ходу сюди нема, а був один Хасан, турок, який працював із ним на «Аристоні», він приїздив на фабрику і привозив чоловікові артишоки з собою. Напихав їх у свою торбинку для роботи і привозив, а ми ними ласували. І не думай, шо то була легка затія! Під’їжджав Хасан з іншими хлопцями до блокпоста врєменного поселення на Агирті, а там, глядь, учиняють трус турки-офіцери. Наказують вивертати торбини і будуть оглядати, шо хто везе. Тоді Хасан як учинить ґвалт! Так і провозив ті артишоки. А я сідала, і чистила їх від колючок, і ми їх їли.
24
Вулкан (тут: назва організації, з якої утворилася ТМТ); відділення, сепарація; Мати-вітчизна (турецьк.).