Останнім часом засинаю і прокидаюся від одного й того самого сну, засинаю і прокидаюся, і знаю, що вночі син уб’є мене, сиджу на підлозі та оплакую свого сина, і любляче погладжую свій животик, і питаю його, синку, синочку мій, чому, а тоді рішуче підводжуся, стояти на ногах непросто, але я кажу, що нині не дозволю всьому скінчитися так, сьогодні я прокинуся в той момент, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна, сьогодні, синку, я не дам тобі себе вбити, досить лише прокинутися в потрібний момент, тоді, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна.
Я ж цілий день на кладбищах, працюю там, усе моє життя там. Запалюю свічки над спочилими, прибираю могилки, поливаю квіти, мию надгробки. Хтось має і це робити. У людей більше нема часу сходити провідати рідних, тих, хто пішов і більше нема його на світі, у них — робота, справи, дітлахи, біганина, одним словом, не до того! Але й померлим теж треба якесь товариство. Те, шо ти помер, ще не означає, шо тобі зовсім не потрібна компанія. У спеку їм нравицця, шоб поливали могилку, а в холодну пору — шоб прибирали калюжі після дощу. З горщиків повитягати опале листя, їхнє хвото ганчіркою протерти. Підведеш очі, глянеш на них, а вони тобі, здрастуйте, мадам, ось, який я мав вигляд колись, а ось, чим я колись жив, і не дивися, мадам, шо зара я самі кістки, поглянь, яким я колись був. Ось так! І мертвому хочецця смаколик укусить і бесідою приємною розважицця. Те, шо вони померли, не означа, шо їм уваги не хочецця. А оскільки всім іншим не до того, то все маю робити я сама. Цілісенький день поміж могил, ходжу, розмовляю з померлими. Вони розповідають мені про минуле, я роздивляюся їхні хвото, витираю мармурові плити, іноді сяду, поплачу разом із ними.
Тими поодинокими зимовими ночами, коли січе дощ і обпікає своїм крижаним подувом північний вітер, ніхто не приходить до нас у керхане, ніхто не виходить на собачий холод, щоб піти до наших будинків і знайти там тепло, і ось ми всі сходимося до домівки сліпої Гюльбахар, щоб посмажити каштани в каміні, погомоніти між собою, порозказувати історії, погріти руки біля вогню, покласти на коліна кошенят, наче це наші діти, і переказувати оповідки про давні часи, але ніхто не зрівняється в цій справі зі старою Гюльбахар, ніхто не зможе так пронизати словом твою душу, як Гюльбахар, розкажи нам свої історії, Гюльбахар, розкажи нам, але вона сидить і лише слухає нас усю ніч, сидить і лущить каштани, і їсть їх, мов навіжена, і лише як її дзиґарі проб’ють опівніч, лише вона почує ті важкі звуки, лише почує ті бом-бом-бом, лише як розпочнуть спересердя свій нявкіт коти, тоді вона починає розповідати завжди одну й ту саму історію, завжди оповідає історію кривої Афрули, долю якої поламав один старий, паскудний суддя, змусивши її вити ночима від розпачу.
Афрула була доброю дівчиною, з тутешніх, красивою, можна хоч із лику води напитися, струнка, висока, ноги мов два кипариса, що, мов арками, могли охопити весь світ, не мовчи, кажи далі, стара Гюльбахар, і в цю дівчину закохався старий, паскудний суддя, чи то він турок був, чи ромей[26], і повадився він до неї приходити щоночі, і змушував її взувати черевички на високих підборах і виходити голою на вулицю, і йти, а він дивився на неї і навіть пальцем не торкався, лише відправляв голою ходити вулицями, а сам дивився на це, кажи далі, стара Гюльбахар, що сталося далі, стара Гюльбахар, аж ось однієї ночі, холодної та темної, хоч око виколи, коли обпікав своїм крижаним подувом північний вітер, суддя приніс із собою сокиру і відтяв Афрулі ноги, відтяв їй ноги і кинув собі в торбу й відніс світ за очі, а її саму кинув помирати на холоді, кажи далі, стара Гюльбахар, не спиняйся, і знайшли Афрулу, яка околіла від холоду, зранку без ніг, і віднесли до її матері, щоби та поховала доньку, припини, Гюльбахар, не кажи більш нічого, але Афрула щоразу, як стає зимно і дме крижаний північний вітер виходить на вулиці й шукає свої ноги, як комусь випаде в цю пору вийти надвір, а там зимно і дме крижаний північний вітер, певно, він побачить, як вона ридає і шукає свої ноги, припини, стара сліпа Гюльбахар, не кажи нічого, стара Гюльбахар, і ми й далі сидимо й дивимося на мерехтіння жарин у каміні, закутуємося в свої шалі, стискаємо на колінах кошенят, а тоді крадькома вислизаємо на вулицю, там зимно і дме крижаний північний вітер, і завжди чуємо, як там цокотять підбори і хтось схлипує, і повертаємося до себе додому, і кидаємося до шафи, хапаємо з полиці пару черевичок на високих підборах і обережно ставимо до дверей, і лише тоді лагіднішає вітер, лише тоді припиняє лютувати крижаний північний вітер, ніч знов стає спокійною, завтра до нас знову завітають клієнти, припини, стара, не кажи більше нічого, сліпа Гюльбахар.