А я вже два дні як плачу і ридаю, і сумую несказанно, бо вбили мою Зехру, бо її принесли до мене в коробці шматками, відтяли їй ноги і кинули помирати, повернули її мені в коробці з-під взуття, на якій чорними літерами, по-турецькому був напис Попередження та Нікому просто так не піти, уже другий день, як я оплакую Зехру, і хай я вже поховала її на подвір’ї біля тих жовтих гвоздик, які вона так любила, я обливаюся сльозами по моєму малому чорному кошеняті, розкажи свою історію, стара Гюльбахар, твоя Зехра була нашою кішкою, такою гарненькою, хоч із лику води напийся, струнка, ноги мов два кипариса, що, мов арками, могли охопити весь світ, не мовчи, кажи далі, стара Гюльбахар, аж доки їй відтяли ноги ваші й кинули так помирати, бо ти її любила, не мовчи, стара Гюльбахар, розкажи мені історію, щоб я не ридала, розкажи, стара Гюльбахар, аж доки одного вечора її вбили, бо ти змусила Зекі вибирати, ти сказала Зекі, або я, або вони, але від них ніхто по своїй волі не може піти, не можна піти і лишитись живим, живим ніхто не йде, не мовчи, стара Гюльбахар, розкажи нам історію, Гюльбахар, казки скінчилися, все, приходять наші та вбивають наших кішок, померла твоя Зехра, пошматована, похована під гвоздиками, шматки в коробці, усе, нема, нема й вашої старої Гюльбахар, почалося смертовбивство, прийшли наші і вбивають котів, кінець історії, треба тепер обирати й тобі, досить вже історій старої Гюльбахар, і стара Гюльбахар замовкла навік.
Гадати по кавовій гущі мене навчила одна туркеня, Есра, яка жила біля нас в Ай-Касіаносі. І рахувати по-турецькому навчила мене. Bir, iki, üç, dört, beş. Як там далі, не знаю, забула. Ти не думай, тоді так-сяк балакала я турецькою. От наступав вечір, і ми сідали з туркенею після школи і ждали, коли звільницця на роботі наша мама. Вона тоді працювала на вулицях, на Парасеваїдиса[27], ох і каторга, нікому не побажаю, рили дороги за кілька мідяків за день, і все — самі жінки. Ну от, верталася мама, а ми з молодшою сестричкою рушали до туркені, яка не мала своїх дітей, де засиджувалися до самої ночі. Виконували там домашнє завдання, їли, а тоді гуляли аж до самої ночі. Поночі вже приходила мама, щоб нас забрати, сідала з туркенею, а та їй віщувала по гущі. Я собі дивилася на те і, врешті, навчилася сама. Як побачиш на денці чорне, буде тобі печаль. Як біле — радість. Як дрібки кави на вінці рядочком вилаштувалися, жди гостей, або сам подорожуватимеш, як побачиш пташку, скоро матимеш новини, а як побачиш дітей, то завжди до великих скорбот. ’Дного разу, вік буду памнятати, сіла туркеня погадати мамі на каві, і каже їй, бачу великі скорботи і колотнечу. «Марту, — каже їй, — не ходи завтра на роботу. Денце страх яке чорне!» А мама моя не послухалася. «Що ти таке верзеш, Есро? — відповідає. — Оце мені цілий день заробітку втрачати через твої вигадки?» А туркеня своє гне, не ходи та й не ходи. «Чорне денце, колотнеча». Але мама не послухалася. Взяла нас і відвела додому, а зрання встала та й пішла на роботу. А в той день сутички й почалися. Учителі нас повідпускали додому посеред занять: біжіть мерщій. Турки повиходили на вулиці й почали вигукувати «vatan» та «taksim». Ми побігли та сховалися в будинку Есри, а та нас посадила у свій підвал. Памнятаю, як прийшли їхні і грюкали в її двері, щось погукали турецькою та й пішли. Тієї ночі мама не прийшла нас забрати, усю ніч ми просиділи з туркенею. Зранку прибігла мама, на ній лиця не було, і забрала нас додому. Відтоді я вірю, шо багато чого кава може розказати, тому й навчилася сама віщувати. Єдина біда — не можеш гадати самому собі! І нема тому ради. Вип’єш кави, відставляй від себе кухлика. Про себе нічьо’ не дізнаєсся. Можна побачити тіки лихо, шо станецця з іншими.
Щосереди я беру свою шкіряну сумку для магазинів і йду скупитися на ринку, куди приїжджають фермери з довколишніх сіл продати свою городину, поспішаю, бо ввечері я обов’язково готую Зекі вечерю, спечу баклажани з котлетками-кюфте, підсмажу картоплю з коріандром, натру помідори, тоді нароблю халви та солодощів, усе ти ходиш голодним, Зекі, думаю про себе, та геть тебе не годує, може, ти й маєш законну дружину, Зекі, але їсти ходиш до мене, і ліплю котлетки зі свинячого фаршу та натертої на крупну шатківницю картоплі, м’яти, цибулі, коньяку та солі, от, сіль — через те, що змушуєш мене плакати, і багато перцю, от, перець — хай тобі пече язика через те, що завжди вертаєшся до неї, і корицю, от вона, кориця, через те, що дуриш себе і переконуєш, що в тебе гарне життя, завжди приходь до мене, завжди я матиму, чим тебе пригостити, Зекі, от, Зекі, візьми котлетку, візьми мене за груди, Зекі, іди до мене, я нагодую тебе, але Зекі більше не заходить до мене, як збирається на ніч, тепер щовечора Зекі збирається та й іде, куди ти йдеш, Зекі, чому не приходиш до мене поїсти, Зекі?
27
Йоргос Параскеваїдис був кіпрським будівельним магнатом, відомим своєю філантропічною діяльністю.