Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі.
Ватула: Тоді й інші почали стріляти. Закричали наші, закричали турки. Зчепилися, одним словом.
Джемаліє: Я на чолі свого війська, веду його, yaşasin anavatanimiz!
Ватула: Змусили дати їм відповідь, так він сказав, вистрілити в свою очередь, і двоє бідолах було застрелено.
Джемаліє: Зойки, сирени, зойки, сирени, крики турецькою, крики грецькою.
Ватула: В усьому турецька шльондра винна.
Джемаліє: Зойки, сирени.
Ватула: То все справа рук шльондри.
Джемаліє: Yaşasin anavatanimiz.
Ватула: В УСЬОМУ ТУРЕЦЬКА ШЛЬОНДРА ВИННА.
Джамаліє: ТІЛЬКИ НЕ ЗЕКІ.
Ватула: Тоді й сталося лихо!
Джемаліє: А потім — нічого.
Ватула: Туркеня.
Джемаліє: Потім — нічого, Зекі.
Ватула: Ось як сталася та біда.
Джемаліє: Потім — нічого.
Я ото дуже віруючою ніколи не була. Але є речі, в які сильно вірю. Скажімо, ми ніколи не виливаємо олію в час, коли сідає сонце. Це — гріх. Також хліб не можна роняти. Чи жінка з місячними не має переступати через немовля, бо воно не виросте. В усе це я дуже сильно вірю, хоч на роботі з мене й сміялися і розповідали, шо це все — забобони. А я завжди в таке вірила. Так мене мама навчила. Так мені моя бабця розказувала. Тому завжди остерігаюся накликати гнів того, шо вище за нас. Тоді я робила уборщицею в больниці. Ми мили операційні після завершення операцій. Тоді після початку заворушень почали поступать поранені з вогнестрілом, яких підстрелили з рушниць, а наші ж лікарі їх оперіровали. Памнятаю, було це десь у різдвяні свята 63 року, в лікарні не було куди ступити від поранених. Ох, той чорний грудень! Лікарі літали туди-сюди, одна нога тут, інша — там, а ми за ними убирали в операційних. Роботи — не продихнути! А поранені все прибувають — і турки, і наші, одяг залитий кров’ю, і лікарі його розрізали та оперували їх. Ножницями — раз, і собі під ноги, а нам: беріть, несіть і спалюйте!
Тре’ нам було одяг убитих і поранених викинути геть. Але я так не могла поступить. Багато з тих, кого поранили, помирали, як тут викинути їхній одяг чи спалити. Це — великий гріх! Кажуть, тоді душа померлого вертаєцця, переповнена докором і не знаходить уже заспокоєння. Тож я брала тишком-нишком одяг убитих, брала їхнє взуття і виносила в сад лікарні, й там усе хоронила. Брала залитий кров’ю одяг, брала взуття, понівеченні червоні туфлі, несла і хоронила все разом. Без різниці: чи то туркове, чи нашого. Хоронила й читала одну молитву. Хай душа забитого знайде нарешті собі спокій. Бо так годилося зробити.
Прокльон моєї мами, щоразу, коли я щось витворяла, мене мали поховати в могилі глибокій, викопати її, казала вона, мають гробарі не по пояс, як завше, а по груди, викопати її аж по шию, викопають, казала вона, глибоко в землі, викидатимуть чорну, вологу землю, і там, у темряві поховають тебе, щоб сонце не добивало до твоїх кісточок, щоб квіти до тебе не дотягалися своїм корінням, щоб ти не могла розмовляти з іншими померлими, поховають тебе в могилі глибокій, такій глибокій, як твої гріхи, так казала мені мама, напучувала мене про глибину власної могили, теє її прокляття, теє моє життя, гріхи, які я в ньому вчинила, такою глибокою буде моя могила, як глибоко мене поховають, казала вона, чого я не робила б, хай би була найкращою жінкою на світі, взірцем чеснот, усе одно й тоді мені лежати глибше за якогось чоловіка, глибше мене закопають, так наставляють ходжі, казала мені мама, нас — жінок, — ховаючи, треба опускати нижче, гробарі для чоловіків могили викопують по пояс, для жінок — по груди, бо вони завжди мають тяжчі гріхи і мають бути похованими разом із ними.
Проте я, Зекі, весь той час, коли продавала кохання, з усіма тими чоловіками, яких я пізнала, ні на мить не замислювалася, що це може поглибити мою могилу, лише після того, як пізнала тебе, те, що полюбила тебе й пішла за тобою, те, що ти зажадав зробити після того, як побачив ті свої знаки, зброю та своїх матерів-вітчизн, оте все поглибить мою могилу, те, що ти вбив, те, що ти ударив, те, у що ти повірив, усе воно поглиблює мою могилу, ось те викопує мені могилу по саме горло, й у цей саме час, коли нас схоплюють, коли навколо себе я чую галас, я бачу кров, і не знаю, чи ти ще живий, не знаю, чи я помру, я думаю про те, наскільки ти поглибив мою могилу, якими ж непідйомними є наші гріхи, яка ж глибина нашої могили дна — така глибина, що не видно й дна.