Тієї ночі сова сіла навпроти вашої кімнати. Прямо навпроти вікон і почала перегукуватися. Спершу ти вирішила не зважати на неї, ще міцніше пригорнулася до тіла Арифа і про себе примовила, хай би вона забралася геть. «Лети собі, зла пташко! — подумала. — Забирай свої жахливі пророцтва і лети!» Та сова нікуди не полетіла. Тоді ти зробила їй попередження. «Мій Бог, — прошепотіла ти ледь чутно, — народився раніше за тебе! Забирайся, зла пташко! Забирайся!» Проте сова й не думала летіти. Тобі навіть здалося, що вона почала кричати ще гучніше, а потім завила, мов вовк за вікном. Тоді ти замружила очі, щоб лишити лихо ззовні, скреготнула зубами і стисла кулаки. Спробувала підлащитися. «Лети, пташечко, лети собі, моя гарнюнечко!» Але сова й не думала летіти. Пам’ятаєш, як ти тоді розлютилася, розлютилася й кинулася до вікна, намагаючись розгледіти птаха крізь жалюзі, але його не було видно, ти лише чула, як він кричить, ховаючись в мороці ночі. Тоді ти трішечки прочинила кватирку, аман[3], ото вже причепа, і сова, яка тільки цього й чекала, зі свистом впурхнула в кімнату. Пройшлася колом під стелею, крикнула з усіх сил «пугу-пугу» і вилетіла геть, голосно затріпавши крилами. Ти злякано хряснула кватиркою і знову лягла біля Арифа, який прокинувся і розлючено дивився на тебе. «Що це було? — він спитав тебе. — Що?» «Та нічого... — відповіла ти, і сердито повернулася до нього спиною. — Нічого», — і заплющила очі, збираючись провалитись у сон. Закусила губу, замружилась і стала чекати, коли розвидниться.
Зрання-зранечка їй принесли того її Арифа забитого і поклали на стіл. Зрання, як сонце Боже встало, залишили того її Арифа на столі. Тягли його вчотирьох. Кожен зі свого боку. Руки, ноги теліпалися туди-сюди. Як в’ялі гички. Як мертві. Першою побачила його сусідка Еміне і зайшлася криком. Била себе в груди. «Виходь, кончили його прокляті гяури. Виходь. Поглянь лише. Хатіше!» Пугу. Пугу.
Ти дізналася про його смерть, коли була на кухні, куховарила, нарізала дрібненько молоду цибулю. Кажуть, що в найважливіші моменти свого життя людина чітко запам’ятовує геть усе, під час тих карколомних ситуацій, у тих розламах часу, у миті, що змінюють твоє життя назавжди, отож, ти тоді куховарила, коли дізналася про його смерть, і пам’ятаєш, що готувала і як — булгур із вермішеллю та овочами, один в один так, як колись тобі показала сестра, булгур із вермішеллю та овочами, коли тобі почали кричати, що твій чоловік мертвий, коли ти почула, як голосять і ридають. Одначе ти не пішла, ти залишилася, щоб доварити страву, завершити те, що робила, бо ти завжди завершувала те, що почала, дитині треба було ж мати що їсти, коли вона вернеться зі школи. Ти накрила рушником каструлю, закрутила газ, вимила над раковиною руки. Не пам’ятаєш лише, чи мила їх з милом, із милом та й над раковиною, цього не пам’ятаєш.
Ой, та й положили того її Арифа на столі посеред двору. Заюшеного кров’ю. Побитого кулями. Переповненого смертельною обідою. Голова набік, очі розплющені. Лежав він із таким невинним виглядом, який бува тіки в небіжчиків. Той її Ариф. Ззовні почав долинати ґвалт. Ґелґіт. Агов! Усі мають дізнатися про те, що сталося! Хто його вбив? Коли, коли? Навіщо?
Коли чоловіка твого, скривавленого та мертвого, занесли у двір, поклали на дошки, ти не наближалася, залишилася біля одвірка й дивилася заціпеніло, бо це ж був твій чоловік, і він був там, і був неживий, ти лише витирала руку, знов і знов, витирала руки об той твій червоний фартух (пам’ятаєш, відтоді ти не вділа його жодного разу) і думала, що тобі тепер робити. Бо ж, бач, ти не знала їхніх поховальних звичаїв, гадки не мала, що і як має бути, ті кілька років, що ви прожили в турецькому кварталі Нікосії, нічим не могли допомогти твоїй пам’яті, отож ти й гадки не мала, що робити, і все думала, думала, думала... Як ховають їхніх мерців, як готують до похорону, у савані чи як є? Ти вичікувала, озиралася, може хтось тобі допоміг би, підставив би плече, підказав би, не збагнувши, що ти не знаєш, так, щоб ніхто не втямив, що ти не знаєш, як тобі треба поховати свого чоловіка.