Коли вбили туркеню, я була вже дорослою, памнятаю, тоді якраз —заручилася. Але хотіла сходити на похорон, попрощацця. У газетах бачила хвото і здогадалася, шо то була вона. Та сама туркеня, шо передавала нам через паркан смаколики, цукерки всякі, мигдаль. Коли це збагнула, захотіла піти попрощатися. Уже вдяглась і була готова переступити поріг, як мене перехоплює мати. Куди зібралася, говоре, там тебе турки приб’ють. Я — в крик, а вона мені: замовкни. Каже, ти думаєш, шо я не знаю, шо то туркеня давала вам гостинці? Думаєш, не здогадувалася. Але сьогодні не підходящий день. І так я піти й не змогла. Кажуть, народу було тьма. А мати взяла мене за руку, і ми пішли до церкви й там поставили свічки. Запалили свічку за її душу. За душу Джемаліє.
Одного разу, багато з того часу вже води спливло, ми теревенили з іншими про те, який хотіли б собі похорон, як ми хотіли б, щоб нас поховали, як нам скаже своє останнє «прощавай» цей світ, і реготали, і кожна розповідала про свої візії щодо власної смерті, а решта заливалася сміхом на тому нестерпному холоді, сьорбаючи коньяк VSOP, наш улюблений, і пускаючи дурні балачки по вітру, коли вже всі клієнти пішли, одна — які вона хотіла, щоб ставили на її похороні пісні, інша — які страви вона хотіла, щоб скуштували запрошені чи в якій спідниці хотіла б лежати в домовині, а я, пригадую, якось різко припинила сміятись і розридалася, і почала казати їм, що хотіла, щоб на мій похорон зійшлася сила-силенна людей, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, і оплакували мою смерть, щоб плакали матері та батьки, щоб моє ім’я промовляли діти, а всі ті порядні жінки, які, побачивши мене, переходили на інший бік вулиці, і ті статечні чоловіки, які ночами лежали з моїм тілом, а при світлі дня робили вигляд, що не знають мене, і ходжі, ті, хто плював мені вслід, мовляв, пішла он грішниця, — усі, всі вони щоб були на моєму похороні, і друзі Зекі, і навіть його дружина, і маленька донька, і його батьки, які й чути про мене не хочуть, і самий Кючюк, і навіть Рауф Денкташ, уся спільнота, щоб усі вони були присутніми на моєму похороні, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, обурено вигукуючи гасла, щоб говорили про anavatan, про тих, хто нас убив, гукали «відділення або смерть», yaşasin, Джемаліє, вона — наша донька, слава, ти житимеш вічно в наших серцях, seni öldürenlere ölüm, смерть тим, хто вбив тебе, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком, і вся процесія перетвориться на мітинг, мій похорон — повстання, моя труна біля труни мого кохання, і нас поховають поруч одне з одним, я в ній — оголена, в труні, як наказує моя релігія, біла вата в роті, руки, схрещені на грудях, у підгорнутому савані схована зламана червона туфелька, такого кольору, як в карамелі на свята, цукерки з якої купують дітлахи, насичений червоний, лакована, підбор відламаний, збоку ремінець.
Гіркий край
Присвячую моїй матері
Коли надходить смертний час, питають всі: хто винен?
І кажуть: смертний. Чи була колись Харонова провина?
«Пити хочеться, — сказав Карліто Марині. — Так хочеться, що от-от помру!» Спека стояла неймовірна. Серпень закипав, він легко міг би зійти за один місяць у пеклі, які Господь посилає їм, щоб нагадати, що раю не існує. Пекти починало з перших уранішніх годин; з’являвся дивний серпанок, який, здавалося, висотується з хмар і осідає на дахах будинків та верандах, він збризкував листя дерев, зрошував вулиці, зволожував землю, і все це — лише задля того, щоб спека незабаром ставала ще нестерпнішою і починала ширитися вже як віддзеркалення від землі на весь світ. Іще до восьмої години ранку все вже палало і наче віддавало себе на поталу розпеченому повітрю. Серпанок, однак, непомітно розпадався, зникав, поступаючись місцем чомусь такому, що, здавалося, ти можеш ухопити рукою, схожому на дрібки попелу, які кололи тобі пучки пальців, обпікали щоки, обпалювали вії, немов, підкидаючи дрова, ти необережно нахилився близько до полум’я — і воно лизнуло твоє обличчя. У селі не залишилося нікого, хто не спік би собі брови.