«Помираю, так пити хочу! Каюк мені!» — повторив Карліто, але цього разу вже голосніше. Марина не зрозуміла жарту, нічого не відповіла, навіть не глянула на нього, навіть не поворухнулася, щоб показати, що їй не байдуже. У серпні на неї щось завжди находило. Вона ставала неговіркою, різкою, непоступливою. Спека завжди її дуже діймала.
Так хочу пити, що випив би цілку річку, подумки сказав собі Карліто, так, що змайстрував би собі трубочку з очеретинок, назбирав би багато, зладнав би їх між собою, щоб вийшла величезна та довжелезна така трубочка, сів би на веранді у крісло-гойдалку і цмулив би собі воду з річки... «Так пити хочеться!» — сказав знову, звертаючись до неї.
Марина припіднялася на стільці й уїдливо хмикнула. «Що за дурниці?! — відповіла. — Нісенітниці. Тут нема річки! І очерету тут нема! Як можна змайструвати довгу трубочку, якщо нема очерету? Як можна випити річку, якщо річки — нема?»
З усіх довколишніх селищ їхнє найбільше потерпало від спеки саме через оту річку. Її осушили в перші роки після проголошення незалежності й на звільнене місце переселили мешканців селища, будинки яких згоріли піл час останньої пожежі.
«Пам’ятаєш, як тоді горіло село?» — спитала в нього Марина. Карліто не відповів. «Пити хочеться. — подумав він про себе. — Помираю, як пити хочу! Каюк мені».
Коли він був малим, продавав лимонад, ходячи від будинку до будинку. Він робив смачний лимонад зі свіжих лимонів та тростинного цукру, і тепер його вбивало те, що не було сил терпіти спеку. Марина не розуміла того, вона мешкала в будинку, захованому під віттям лимонних дерев. Із них цупив лимони для своїх напоїв Карліто. Але одного разу його впіймав її батько, засік, що хлопець лазить на дерева.
«Спершу він подумав, що я лажу до них через тебе, — згадував Карліто, — що видираюся на дерева для того, щоб побачити тебе. Але я залазив до вас, щоб нарвати лимонів і поцупити коричневий цукор, який ви зберігали на горищі». Марина сказала йому, що й вона поділяла думку батька. Що він пробирався в садок для того, щоб її побачити, а не красти лимони. «І коричневий цукор, — додав він. — Без цукру не зробиш лимонад». У будинку йому приготували лимонад із коричневим цукром. «Пити хочеться, — знову повторив він їй. — Хіба не несправедливо — померти від спраги тому, хто сам продає лимонад?»
Зараз був полудень, і життя в селі завмерло. Спека виходила із самої землі наче пара, піднімалася на два метри й починала тремтіти, мов марево з пилу. «Пити хочеться».
Марина сприкрено зітхнула. «Після завершення сієсти, коли хтось у селі прокинеться, тобі принесуть попити» — сказала вона йому. Та хто там принесе, коли така спека, хоч сокиру вішай?
«У нас весь серпень суцільна сієста, — відповів Карліто. — І триватиме вона весь цей проклятий місяць. Я просто хочу ковтнути трохи води. Якби тут була річка...»
«А знаєш, — сказала йому Марина, — у мене було чудове волосся. І брови. Я думала, що ти лазиш на дерева, щоб подивитися на них. У селі ніхто не мав таких брів. Волосся та брови дісталися мені в спадок від батька».
«Він думав, що я ходжу до тебе, — сказав Карліто. — Думав, що я хочу викрасти тебе, а не коричневий цукор».
«Та і я так думала, — відповіла Марина. — Принаймні, була готовою до того, що ти мене вкрадеш. Дозріла на гілці, лише зірви та поцукруй».
«Без цукру лимонад не робиться», — відгукнувся Карліто.
«А де тепер моє волосся, мої брови? — обурено вигукнула Марина. — Коли дивлюся на руки, бачу, що з них зійшла шкіра. Пальці попечені».
«Ні в кого в селі немає брів, — примирливо сказав Карліто. — Не бери дурного в голову». Але через те, що в її голосі прозвучало стільки озлобленості, він несподівано додав: «Я одразу звернув увагу на твоє волосся. Таке гарне та густе. Немов кущ, на якому влітку розпустилися квіти. Тому і горіло воно так красиво».
Я думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене, подумала Марина. «У нас ти цупив лише цукор із горища, а в цілого села — вкрав усю річку! — сказала вона вголос. — Перетворив село на смолоскип якийсь!»
«Твоє волосся так гарно палало, — сказав Карліто. — Ніколи не бачив, щоб волосся так гарно горіло. Пити страх як хочеться!»
«Вечір уже настає, — сказала Марина. — Почекай, зараз хтось прийде».
І раптом повітря задвигтіло. Десь заквоктала квочка, хляпнула хвіртка. Село прокидалося. Здалеку почулися приглушені голоси. «Зараз принесуть тобі напитися».
Уже майже настала ніч, Карліто чув, як відчиняються двері, а потім дзюрчить вода, що наповнює глечик. Потім — звук кроків, які затухали на сухій землі. Вода пролилася на ґрунт і дійшла до Марининих кісток. Зросила її голову, її ноги, дала зітхнути. Жінка розколупала землю скраю могили, запалила свічку, поправила штучні квіти. «Пити хочеться, — знову повторив Карліто. — Чому твоя мама ніколи не поливає мене?»