Наше тимчасове пристанище складалося з купи білих брезентових тентів. Нас, сім родин із одного села, поселили всіх разом. Мій дідусь зголосився бути за головного. Він і в нашому селі був мухтаром[37]. Коли в когось ставалась якась халепа, він ішов до дідуся, а той — до пані з комісії, і все вирішувалося. Бабуся пишалася ним. «Поважають Кир’якоса, дуже поважають», — казала вона сусідкам. Знав і кілька слів англійською, міг порозумітися. Серпень минав, починали дути північні вітри. Прийшли сусідки, заходилися скаржитися. «Хай би нас звідсіля переселили, — кажуть йому, — скажи їм, хай знайдуть для нас будинки. Діти позастуджуються, схопить у них горло, захворіють на астму». Дідусь одягнув свій піджак, пішов до пані з Червоного, поскаржився. «At least three months, — каже йому, — ще маєте тут пробути. Ви не alone!» Дідусь не второпав нічого. «Що воно таке — ет ліст? Листа вона хоче, щоб ми написали, чи що?» Та збурилася. «Ви у нас не одні, — каже йому. — Розумієш, діду? Ще три місяці тут». Дідусь дуже засмутився. Просидів ззовні під навісом усю ніч і курив.
Уже розвиднилося з Божою поміччю, день надворі, а я й досі сиджу, п’ю каву, тут — телефон дзвонить. «Мати Божа, захисти, — кажу собі, — Богородице, зроби так, щоб це не була та жінка, я ж пригадати нічого не можу. Геть нічого! Про ногу». А це була Аспасія. «Маріє, — каже до мене, — Маріє, я бачила тебе уві сні вчора, всю ніч бачила цей сон. Ти йдеш полем, усіяним кістками, залитим кров’ю, земля розкисла від неї, ти грузнеш у ній, Маріє, на тобі гумові чоботи, такі, пам’ятаєш, які ми взували малими, коли ходили поливати городину. Йшла і грузла; на тобі був фартух, в який ти збирала кістки, йшла і грузла, чому, Маріє, ти йшла полем із кістками? Йшла і кульгала. Тим полем із кістками». Я затулила собі рота. «На яку ногу? — питаю її. — Кульгала на яку ногу?» Бог мені свідок! «На яку ногу я кульгала, Аспасіє, якщо твоя ласка, скажи мені?» «Цього не пам’ятаю, — відповідає Аспасія, — хоч убий, б’ю себе в груди, а пригадати, на яку ногу ти кульгала, не можу. А це важливо?» «Так, — кажу їй, — так. У цьому вся суть, абсолютно вся». Замовкли вдвох, отак і просиділи тоді багато часу мовчки. Яка ж то була нога, яка кульгала? Яка? Не пам’ятає, не може пригадати. Але — не знаю — те, що й Аспасія не могла пригадати, мене якось заспокоїло. І те, що вона мене побачила у своєму сні, якось утішило. Те, що хтось переймався моїми справами. «Спасуло, — кажу їй, — знайшлися останки Йоргакіса[38]. Приїздила вчора одна пані й сказала, що, імовірно, вони знайшли кістки Йоргакіса. Про Вашого чоловіка, вона сказала, щось таке. Аспасіє, що мені робити? Що нам робити? Знайшли Йоргоса. Так вона сказала мені. У якомусь колодязі, під мулом, разом з іншими. Йоргакіса. А я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Аспасіє, Йоргоса знайшли, а я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Що мені робити? Що нам робити?» «Що робити? — перепитала Аспасія. — Нічого! Нічого не робити! Піти і поховати його!» І через кілька днів ми його поховали.
— А розкажіть історію про Святого Георгія.
— А розкажіть історію, яка нравилася Спасулі, шоб збіг собі час.
— Розкажіть історію з Драконом.
— З Драконом, шо вкрав та замкнув воду.
— І люди посилали йому своїх дітей.
— По шестеро, по восьмеро дітей, шоб нелюд міг їх зжерти.
— І воду вивільнив, яка не дала б країні вмерти.
— Настав той час, коли своє дитя й цареві слід віддати.
— Доньку, яка завтра під вінець повинна була стати.
— А нині хоч-не хоч бери й веди її до Змія.
— І тоді прийшов Святий.
— Прийшов Святий та її врятував.
— Добридень, кралю, мій уклін тобі й щирі вітання.
— Хай твоя врода розцвіте, мов ніжна квітка рання!
— Що робиш, кралю, тут сама біля печери Змія?
— Який зжере тебе, втекти від нього не зумієш!
— Так їй святий сказав.
— А вона йому й одвічає.
— Мій Пане, переповісти про все не маю сили.
— Люди їдять інших людей, худобу вже поїли.
— Як на роду написано країні стать заслоном.