— Нехай я смерть свою знайду у череві Дракона.
— Але Святий її порятував.
— Еге ж, порятував, аякже!
— Так тому Дракону врізав, шо аж земля загула.
— Урятував дівчину.
— Так, і нагороду не взяв.
— Ні, відмовився.
— Ні, не взяв Святий.
— Не треба володінь твоїх, багатств твоїх не треба.
— На честь Святого Георгія в країні храм збудуйте.
— І щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.
— Щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.
— От і вся історія.
— Історія, яку любить Спасула.
— У якій скаче Святий на поміч на своєму скакуні.
— У якій Святий на поміч на своєму жеребці скаче.
— Шоб урятувати тебе.
— Так. Шоб урятувати. Врятувати тебе.
— Чекай Святого, Спасуло, він об’язательно прискаче, шоб тебе врятувать!
Колонія пацюків, яка зросла до сотень голів за три тижні до того, як згоріло село, за три тижні до того, як згоріло волосся та серце Марини, за три тижні і скількись там годин до того, як википіли й випарувалися всі лимонади, сотні пацюків, які прибігли звідкілясь та обсіли нори, що утворилися на мілині по берегах річки, саме їх першим побачив Карліто, але не схотів поділитися цією новиною ні з ким. Сім місяців, перш ніж він мав би розповісти про це матері, сім місяців і скількись там годин, перш ніж він мав би побігти до неї та сповістити про вервечку пацюків, яка починала тягтися за милю від зміїного лісу, коричнева урочиста процесія, в якій пацюча малеча на марші смоктала материнські груди, на візочках перевозили хворих, а на чолі валки повагом ступав пацючий ватажок, заокругленим ціпком указуючи напрямок руху. «Вперед! Тиша! Ліворуч!» Справжній тобі Вождь. Наймиршавіший з усіх пацюків, які існують на світі. Великі вусиська, злиняле хутро, і можна було б побитися об заклад, що на голові має ще десь причепитися лисина. «Не повірить вона тобі, — насмішкувато зронила Залізна Ластівка. — Більше вона нічому не йнятиме віри з того, що ти говориш. Про мене ж вона не повірила, не схотіла навіть слухати про нас». Сказала й майнула геть. Як же прикро! Його мама не вірила в залізних ластівок. «Я повірила б тобі, якби ти сказав, що це була голубка, — сказала тоді вона йому, — голубка зі срібла, яка — неймовірно сяйлива — полетіла до сонця, і світло засліпило її. Принеси мені срібну голубку — і я відкрию двері свого будинку і вікна свого серця». Мамусі...
«Принеси їй міцну залізну ластівку, то вона вимагатиме іншого. Ліпше вже про нас не розповідати. Ні про кого з нас», — так сказав йому Пацючий Ватажок із ціпком. Він помітив хлопця, коли той потайки стежив за їхньою нескінченою валкою, чекаючи ночі, щоб знову поспостерігати за процесією, яка прямувала до прибережних нір. Біля річки. Тоді, коли річка в села ще була. Тоді, з Мариною. Мариною, в якої було прекрасне волосся. «Нумо, зберися!» — клацнув пальцями перед його обличчям ватажок. Наймиршавіший з усіх пацюків, що існують на світі. Нікому про нас не розповідай. Пацюк із повадками ватажка. І пастирською ґирлиґою.
«Ватажки, вони такі... — подумав Карліто, — ось так чинять ті, хто йде попереду». Він стежив за Пацючим Ватажком не перший день. Що той робить. Тримав курс, суворо стежив за темпом руху, дозволяв іншим пацюкам перепочити лише на початку дня, коли вони стояли на околиці лісу, ощадливо розподіляв воду. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Виводив свою валку лише надвечір. Він помітив, що сам ватажок мало їсть і п’є. Гнилі овочі й недоїдки, що траплялися на шляху, він одразу передавав слабким, малим і хворим. Він гриз жорстке коріння дерев, яке вибилося на поверхню. Пив рівно дві краплі води з поіржавілої ложечки. Спав мало. Справжній ватажок. Клац пальцями. «Я тут. Зберися. Про нас — ні слова! Нікому не кажи! Нас нищили коти з села, убивали безжально, ми втекли посеред ночі, йдемо вже багато днів, ідемо й ідемо».
«Уночі, — сказав йому Карліто, — ви йдете вночі».
Пацюк ствердно кивнув головою, він бачив спостерігача. «Довго вже йдемо, і все — ночами. Нас вигнали з нашого села коти. Ми жили в красивому селі, що потопало в зелені, їли-пили в одному погребі. Люди про це дізналися і завели трьох котів».
«Люди! — заскиглила ззаду пацючиха, на ходу годуючи молоком своє пацюченя. — Аааа...» — тоненько плакала вона.
Пацюк дав їй знак замовкнути. «Утекли посеред ночі, йдемо днями, йдемо ночами. Усі втекли й от ідемо поселитися в норах, які утворилися на мілинах по берегах річки».
«Люди, еге ж...» — ствердно кивнув головою Карліто.
«Так, — сказав Пацючий Ватажок, — не розповідай про нас, нікому нічого не розповідай. Не кажи про нас людям!»