І повів далі свою валку. Вони йшли вже багато днів. Не днів, а ночей. Коти, яких нацькували люди, коти вигнали їх з їхнього селища. «Аааа... — плакала пацючиха, притискаючи до грудей своє маля. — Нікому, нікому про нас не розповідай».
Карліто нікому нічого і не розповів. Валка досягла мети свого походу, пацюки прийшли до нір на мілині, вивантажили з візків старих та хворих і взялися облаштовувати свої кубла. Карліто взяв велику лопату разом із зеленою сокирою і спершу порубав старих пацюків, потім пацючих із немовлятами. «Аааааа... Люди...» Розкидав копняками тіла. Наостанок залишив Пацючого Ватажка, той метався з боку вбік, намагаючись щось зробити. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Справжній ватажок. «Не кажи про нас нікому, чуєш, нікому». Карліто нікому й не сказав. Ніколи. Ні про що.
Мама вміла добре шити, до заміжжя вона вчилася на кравчиню, то й уміла. Усьому маму навчила одна гарна майстриня, Аспасія. Усьому, що знала сама. Одного разу вона навіть дозволила їй зшити весільну сукню. Голка в неї в руках так і літала, знала, як надати речам потрібного вигляду. Тут, де ми всі опинилися ледь не в самих трусах, її уміння виявилося порятунком. Наша сільська вчителька так і казала — порятунком. У тюках, які нам передавали, знайшовся благенький плащик, мама перешивала його три ночі поспіль, крутила, вертіла і, зрештою, — зробила як новий. Накинула його на себе вчителька, зраділа. «Ти, — каже, — наша спасителька! Тепер не соромно перед людьми вийти. У мене ж першачки цього року!»
Іншого чоловіка я й не знала. Лише Йоргакіса. І цей, скільки часу йому випало? Лише два роки жили як подружжя. Я його лише роздивлятися почала, лише почала його любити, а він — щезнув, пропав. Залишилася вдовою у двадцять років з грудним дитям на руках. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! — потай казала мені мама. — Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Що ти таке кажеш, мамо?! — кричала я їй. — Якби ж не привела на світ!? Власну дитину?» Та лише скрушно хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! А тепер — удова. Ще й з дитиною на руках». «Я не вдова. Йоргакіс пропав безвісти,— відповідала я їй. — Безвісти... Скільки разів тобі пояснювати? Його тримають десь у в’язниці. Чи в якомусь засекреченому місці. Хіба ти не бачиш, що навкруги твориться? Як йому повернутися до нас? Лише все вляжеться, він уже зметикує, як це зробити». Мати дивилася на мене й хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Дитинка, мамо! У неї є носик, є оченята, є маленька родимочка біля ротика, яка ховається, коли вона посміхається. Де твоя родимочка, крихітко? А розумнюче ж! Не знаю, в кого вона вдалася, хапає все на льоту. Дуже гарні здібності, каже постійно про неї вчитель. Завдяки Вам, пані Маріє. Саме Вам. Ви — така мати! Така молода! Така трагедія! І стискає мою руку. Цей учитель Георгії — такий молодий, молодший за мене. Стрункий, худенький, чорнявий, в окулярах. У нас у селі нікого в окулярах нема. Не бачу добре, якось він сказав мені, наче відповідаючи на запитання. Багато читаю, бачте. Так, ясна річ. Розумію. Проте Георгія, каже, вона — унікум. Але чому? Бо в неї така мама. Бо в неї є Ви. Ти. Завітайте, якось каже йому Георгія, до нас додому, подивитеся на мої квіти, на мій садок, на фото мого татка. Він молодший за вас і військовий. Приходьте, кажу якось йому я, приходь подивитися на мої квіти, на мій садок. Ну?» «А люди он говорять, — каже мені мама, — обговорюють люди, що у вас удома вчитель днює і ночує. Що йому від вас треба? Якби ж ти не вискочила заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Я — що, погане щось роблю? — питала я Аспасію. — Так що — не можна?» Вчитель.
Усі уроки минали в наметі. Поставили в ньому чорну дошку, а нам подарували зошити й олівці. Спершу ми писали, тримаючи зошити на колінах; але як гарно вивести щось округле, якийсь хвостик літери, коли зошит на колінах? Учителька повстала проти цього, десь влаштувала скандал, «хоч лавку нам зробіть!», затята така, стоїть на своєму і все тут. Принесли довгу дерев’яну лавку, ми всі всідалися на неї, й уроки минали один за одним. Мені одного дня стало нудно, я почала човгати долонею по долішній стороні лавки й позаганяла скабок у безіменний палець. «Біжи, — каже мені вчителька, — до мами, в неї повно голок, вона тобі скабки витягне».
Одного разу пішла я забирати малу зі школи, а вчителя ніде нема. На його місці якийсь дідуган, що зазвичай працював на заміну. «Перевели його в інше місце, — не довго думаючи, промимрив він мені. — Не знаю, що там сталося. Посеред ночі відкликали. Хтось на нього подав скаргу. Негідна поведінка». Я взяла Георгію за руку й відвела додому. Я не побігла до матері. Аспасія. Аспасія. АСПАСІЯ. Якби ж ми не побралися! Якби ж ми не привели на світ дитину! Якби я не бачила її носика, її оченят. Родимку біля рота. Спасуло, я зараз помру. Я вже померла. Спасуло! Ні, не померла. Урешті не померла.