— І попа́ покличемо.
— Він змастить їй лоба єлеєм.
— Причастить її.
— Перш ніж вона дістане прощення.
— Перш ніж залишити цей світ.
— Шоб не залишала його ось так!
— Шоб сповідалася йому в гріхах.
— Спасула не хоче бачити попа́. Ніколи не хотіла попів біля себе.
— Із попа́ми, із церквами.
— Сорок год уже не ходила в церкву.
— Не кажи так! Гріх це!
— Піп дасть утіху.
— Піп хороший.
— Покличемо отця Йоркіса.
— Отець Йоркіс — хороший.
— В отця Йоркіса у самого пропав безвісти син.
— Він помаже єлеєм їй чоло.
— Шоб вона без причастя не лишала цей світ.
Мені подзвонили з комісії. Не нашої, полонених і зниклих безвісти, а з пошукових робіт. Дзвонив той, хто здійснює цей пошук. «Ваші останки, — каже мені, — готові. Можете приїздити та забирати». Так мені назвали Йоргакіса, «останки». «Оскільки ідентифікація завершена, можете забирати для процедури поховання. Сходіть в офіс та все узгодьте. Те-то і те-то, усі витрати бере на себе держава». Що ж, узгодимо. Домовилися про зустріч. Я поїхала разом з Аспасією. Георгія не захотіла. «Слухай, серденько, та послухай, хай би чорти тебе побрали, ти мене кидаєш саму?» І слухати ні про що не хотіла. «Їдь сама. У мене сил нема». Так, наче в мене вони були. «Спасуло, поїдь зі мною на зустріч. Мене ця дитина доконає, Спасуло». Поїхала. Спасула, маю на увазі. Нас чекала мініатюрна дівчина, пригостила лимонадом, не свіжовичавленим, із пакетиків. «Можна вибирати з трьох сортів дерева», — показала вона нам зразки. Гробики такі малесенькі, один з горіха, інший з чого — не почула. Я сахнулася. «От сюди ми його покладемо? У цю коробку?» «Так заведено. Так ми здійснюємо захоронення. Вам не повертають усі кістки. Лише кілька фрагментів, два, не більше, вони чудово тут помістяться». «Що? Не повертають усі кістки? А куди дівається решта? Де захоронять останки Йоргакіса?» Куди подінуть його інші кістки? Води! Дайте мені випити склянку води! Знову телефонувати в комісію, не в пошукових робіт, а в нашу, полонених і зниклих безвісти. Спитати й отримати відповіді. У тих, хто перевіряє та ідентифікує. Наказала зателефонувати дитині. «Георгіє, зателефонуй і про все розпитай, вони не віддають нам усі кістки тата, Георгіє. Зателефонуй, дочко, усе розпитай. Спасуло, ти скажи їй, я не можу, ця дитина мене доконає». Георгія зателефонувала. Це розпорядження стосується всіх. Дві кістки, і край. Щелепу та ліктьову кістку. А що воно таке, ліктьова кістка? «Спасуло, що таке ліктьова кістка?» Це така велика кістка передпліччя. Кажуть, цього доста. Для останків. Решту фрагментів захоронять із кістками інших. «Спасуло, води, Спасуло, дзвоніть і скажіть їм, щоб віддали нам усі кістки. Усі кістки Йоргакіса, Спасуло. Треба їх випросити». «Так не вийде, мамо! Тисячі хочуть провести ідентифікацію. Увесь скелет! Вони беруть два фрагменти, які підійшли, кладуть у маленький бокс і дають тобі для поховання. Мамо!» Бокс. Останки. Отримали коробку, поховали те, що в ній було. Де інші кістки, навіть гадки не маємо.
У ті часи за нами, дітьми, не дуже гляділи, жили ми, мов бур’ян. Вешталися бозна-де. Ні перед ким не звітували. Мама — ні пари з вуст. Просто стягувала з ноги капець і не лишала на мені живого місця. Одного дня її пильне око помітило, що я чухаюся. Тоді якраз ми всі підчепили в школі воші. Вона витягла мене на сонце, і коли побачила, як вони копошяться на моїй голові, то ледь не зомліла. Вона закип’ятила воду, розбавила нею луг і почала мити мені голову: однією рукою мила, іншою лупила. Подивитися на це зійшлися всі сусідки й сусідські дітлахи. Потім вона взяла свої кравецькі ножиці й — хоп — пообрізала мені волосся, і голова моя стала лиса. Чи то від чухання, чи від укусів голова моя була червона, самі ранки. Коли мама побачила мою голову, то спинилася, взяла мене за руку й завела до намету. Сусідок прогнала, махнувши їм рукою: «Чого повитріщалися?». Налила антисептик Dettol у чашку, розвела водою, що він аж запінився. І почала ваткою мені промивати ранки. Пекло, страх як. Проте мені подобався доторк материної руки.
Зі Спасулою ми познайомилися в натовпі на якомусь із зібрань, так, певно там. У вересні. Коли ми збиралися біля ґратів розмежувальної лінії, показуючи з рук фотографії тим полоненим, які поверталися з Адани[39]. Чи, може, вони бачили наших рідних? Чи, може, змогли б когось упізнати? Ні, брешу. Це сталося не в тому натовпі. А у фотостудії. У Такіса. Шістнадцятого вересня, коли ми зібралися, уперше я маю увазі, в тому готелі в Філоксенії, отже, на зібранні я тримала світлину з Йоргакісом, а пані Лула, з комісії, скоса все зиркала на мене. Огрядна така, з відомої старої нікосійської родини. Вона єдина приходила на наші зібрання нафарбованою, рум’яна, доглянутий костюмчик із піджаком. Не те, що ми, які приїздили зі своїх сіл у штанях, у яких працювали в полі. Які приходили на зібрання в чорному, з того одягу, який роздавав Червоний Хрест. Біженці. Вдягнені казна-як. А в неї — плісирована спідниця, підборчики, рум’яна. Пані Лула — та ще цяця. На тому зібранні вона все поглядала на мене. Так, скоса. Ми чекали, коли приїдуть автобуси. Вона підійшла і заговорила до мене. «Вона ж маленька, — каже, — нічого не розібрати. Вам треба сходити у фотомайстерню і збільшити її». Це про світлину з Йоргосом. Що вона маленька й темна. Треба її освітлити. Так мені сказала. Щоб було видно риси. І дала мені візитівку, щоб сходила наступного дня. «Скажеш йому, Такісові, що це я тебе прислала, Лула. Хай збільшить, освітлить і надрукує кілька копій». «Не треба, — відповідаю їй, — він сьогодні повернеться. Я вірю, що сьогодні ж. З автобусами. Так нам сказали в Червоному Хресті, сьогодні прибудуть п’ять автобусів. Йоргакіс (підкреслила інтонацією) сьогодні повернеться. Вірю, що це все станеться сьогодні». Але та наполягала, увіпхала мені візитівку в кишеню, у той мій затяганий чорний жакет, який дали мені під час розподілу одягу, про всяк випадок, щоб ненароком картка не загубилася, я досі пам’ятаю це і відчуваю подив. А в нього ж такі розтягнуті кишені, Мати Божа! Я про жакет. Прибули автобуси, у них сто шістнадцять осіб. Учні й літні чоловіки, разом зі священиками, ще — хворі полонені. По одному виходили, ми по одному їх розглядали, чекали, усе чекали. Бачили інших, які хапали їх в обійми, заздрили їм. Не видно Йоргакіса. Стояли до останньої людини й усе чекали. Може, я останньою й пішла, очима все намагалася впіймати пані Лулу, висловити їй своє обурення, це вона наврочила, що не приїде на автобусі Йоргакіс.