Наступного дня пішла я до того Такіса, поїхала в Хору[40] разом зі світлиною. Він її збільшив, освітлив, прибрав зайве. Були в нього всілякі премудрості, спеціальні такі кольорові олівці, що він зробив Йоргакіса красивим, прихорошив його. Навіть краватку йому домалював отими олівцями, але виглядає якось не по-справжньому. Ми дивилися на світлину й сміялися; Йоргакіс, і в краватці, та він її ніколи й у руках не тримав. Якби Йоргакіс побачив себе на світлині в краватці, то, певно, сам очманів би. Так я думала тоді. Проте світлину він нам зробив гарну, велику і красиву. Гроші не взяв, сказав, що Лула за все заплатила, вона присилала йому й у клієнти людей, у кого хтось пропав безвісти, і за все платила сама. «Гарного вам дня та успіху в пошуках», — сказав нам наостанок. Фотограф, маю на увазі. Через кілька днів потому знову в черзі, знову чекаємо, але те, що вже в мене велика фотографія, не допомагало. Йоргакіс не виходив з автобуса. Наприкінці жовтня знову там, коли відбувся великий обмін полоненими. Турки десь близько тисячі наших відпустили, передали їм приблизно стільки ж, або й більше, і ми. Стою там із тією фотографією, на якій уже все видно. Без толку. Не вийшов із жодного автобуса Йоргакіс. Останній раз, коли ми прийшли і стояли, виглядаючи, до самого кінця, побачила я й пані Лулу, яка теж ішла серед останніх. А ми вже її і вертіли на своїх язиках, а вона ж у нас і сиділа в самих печінках, що сказала тоді про Йоргакіса, що його на світлині не видно, що мала́ вона і затемна. Я побачила, як вона йде геть, цокотить своїми підборчиками в спідниці-плісе, кинулася за нею, щоб висловити своє обурення, що вона наврочила, що це все через її слова, що вони не дали моєму Йоргосу вийти з автобуса. Мене тоді перехопила Спасула, таж у неї хтось із рідних пропав безвісти, казали, ніби син, тому вона щоразу приходила і стояла з усіма. Так мені сказала Спасула. І ми не стали займати її. Я про пані Лулу. Коли такі справи. Дуже стало мені її шкода. Бо ж, що там казати, одна річ — твій чоловік, інша — син. Ось так, саме тоді я познайомилася зі Спасулою. На останній зустрічі полонених. Де ми всі чекали. А не в фотомайстерні. Саме там. Ми чекали разом. Востаннє. Там, де чекала і Спасула, чи не з’явиться її син.
— Ох і придавило.
— Конає душа її.
— Нажахана, налякана.