— Борецця з Хароном.
— Ангел уже стає в неї у головах.
— Уже прибуває човен.
— Ану, цитьте! Ще не настав її час.
Чутки про сина Спасула чула від сусідок, які приходили до неї гуртом обшиватися. Які сусідки приходили до тебе на пошивку, скажи, Спасуло? «Марта з Тасулою Яннакісовою. Марта якраз заміж виходила і приходила до мене на пошивку з Тасулою Яннакісовою. Хотіли собі сукні з драпуванням, дуже модні в той час, а те драпірування, знаєте, потребує точної голки, підкладаєш знизу котушку, щоб стягувала складки, потім акуратно рукою підшиваєш стяжки. Непросто шити драпірування». Вони прийшли на примірку, наготувала Спасула булавки, підгортала і закріплювала ними, повертається й говорить їй Яннакісова Тасула, що така вона майстриня гарна, золоті руки, тому вони й звернулися, бо, як не це, то після всього того, що розповідають люди про її сина, вони похапали б свої сукні, і духу їхнього тут не було б. А що ж вони чули про твого сина, Спасуло? Що він уляпався в те і в се, багато про що говорилося в ті дні, самі вони ж підтримували Ліссаридиса[41] і з Макаріосом носилися, як з писаною торбою. А Спасула все підгортає та підколює, наметує, по колу, по колу. Рівненько, рівненько, по колу, по колу. Отож, що носилися з Макаріосом як з писаною торбою, і от дізналися вони, що почали гуртуватися нові осередки ЕОКА, тож хай скаже своєму, щоб стерігся, не накликав халепи на свою голову, а також те, що ті ЕОКА дограються і самі приведуть нам турків. Ну, то таке, вони ж самі жінки, не багато на чому розуміються, а от Яннакіс сам таке сказав Тасулі, коли довідався, що та має йти до Спасули на примірку сукні з плісируванням, от що він сказав Тасулі, як та хоче, хай перекаже все оце Спасулі, треба ж тій знати про геройства власного сина, і як вона може, то хай би сказала кілька слів синочку, щоб той узявся за голову. Бо, сказала Тасула, яка не багато на чому розумілася, вона просто переказала те, про що попросив Яннакіс, син Спасули ще малий і, може, просто не знає, що робиться довкола, не розуміє, що через усе це можна й загинути, не розуміє, але, ну, досить, не такий уже він і малий, вісімнадцять років, служить у війську, може захопитися чимось, потрапити під вплив інших, це всім ясно, але інші на його місці поводяться зваженіше, он, дітей уже мають. Спасула слухала її і нічого не говорила, просто наметувала й рівняла, а зараз вона взялася за верхню частину, намітити лінії бюста, третя примірка, сукня з драпіруванням, найвідповідальніша, після цього вже можна кроїти тканину, взялася наметувати, стібок за стібком, тут усе вирішується, потім уже нічого не зміниш, не можна помилятись.
Із перших зароблених за шиття грошей мама купила невеличкий мангал і тепер ми могли на ньому готувати, що лише заманеться. На ньому вона куховарила, на ньому заварювала для дідуся чай, варила каву. Готувала тушковане м’ясо зі смачної консервованої яловичини. Консерви «Мосхос». Нарізала картоплю в каструлю, додавала помідори, моркву, кидала загалом усе, що в нас було, потім кидала трішки з «Мосхоса» і лишала варитися на багато годин. Виходила смакота. Навіть коли нас переселили, вивезли з табору біженців, коли в нас з’явилися кухні в нових будинках, дідусь продовжував купувати консерви, щоб мама готувала тушкованого «Мосхоса». Так воно нам подобалося.
— Мо’, вона його[42] шукає.
— Шукає, шукає, але він не прийде.
— Нє, не прийде.
— Як це так?
— Ану, зріжемо квітку якусь, покладемо до її узголів’я, і назвемо його ім’я.
— Скажемо про нього.
— Хай не жде його.
— Хай стане листям померанця[43].
— Наллємо води, перехрестимо її і назвемо його ім’я.
— І дамо їй випити.
— Хай вип’є і забуде про нього.
— Пий, Спасуло, воду і забувай.
— Пий, Спасуло, воду.
Доксула і Костакіс розбіга́лися прямо в нас на очах. Незадовго до війни, і ні для кого це не було секретом. Не підходив він їй, нічого спільного в них не було. Її за нього засватала її мати, вважай, силоміць віддала. Пам’ятаєш, Спасуло, як її мати силувала йти заміж? Доксула в десять років лишилася без батька, його гадюка вжалила на полі, і він одразу помер. Буквально того самого дня. Уранці пішов на поле полити помаранчеві дерева, і його вжалила та змія, щоб їй пусто було, і помер чоловік. А в них на полі були висаджені помаранчі, багато, цілий садок, дуже красивий, усе містилося на невеличкому пагорбі, що нависав над морем. Поруч із деревами стояли вулики, і рої бджіл гули над розквітлими помаранчами й приносили помаранчевий мед. Як би це пояснити? Дуже рідкісний. Диво-мед. Лише в нас диво-мед, із гордістю казала мама Доксули, тому що наші рої збирають нектар розквітлих помаранчів. Їхній садок рясно родив померанці, і апельсини родив, і помело; ми всі бігали купувати їхні плоди, щоб наварити варення. Або купували апельсини, які побив град і вони не годилися на продаж. А ми їх купували, за кілька мідяків, задарма, по суті. І робили апельсиновий мармелад. І варення з помело. Рецепти нам давав батько Доксули. Усю душу вкладав у цю справу. Знав увесь процес зсередини, як свої п’ять пальців. Міг тобі сказати, як варити помело так, щоб не переварити й не зіпсувати. Прикрути вогонь, хай збереже трохи своєї гіркоти. Бо, інакше, яке ж це помело?! Помело гірчить. Не може помело не бути з гірчинкою. Усю душу вкладав. Справжня людина. Усе вмів робити. І садку своєму приділяв багато часу. До сходу сонця йшов його поливати, коли ще вода стоїть високо і її багато. Із сапою в руці, сам, обробляв увесь сад. Знав там кожну стежку. Справжній палікар[44]. Як же так сталося, що він наступив на ту плямисту гадюку?! Людина все життя працює на землі. Землероб із діда-прадіда. Вертався й наступив, не побачив її. Хай би грім побив ту змію. Уранці знайшли його скоцюрбленим. Не те, що зараз — лікарні, швидка допомога... Тоді, як не пощастило і вкусила тебе змія, пиши пропало. Кінець. Мати Доксули запричитала. Хай би грім побив. Про змію. Пасіка. Померанцевий мед. Якого ніде більше нема. За кілька днів пустила все під три чорти. Садок, померанці, апельсини, бджіл. Усе. Через що пішов із цього світу її чоловік. Усе продала за безцінь. А ті інші часу не гаяли, збудували готель. Прямо на тому місці, де був сад. Де росли померанці та помело. І апельсини. Ось так ми втратили можливість робити варення з помело. Та апельсиновий мармелад. І ніхто більше нам не каже, що слід прикрутити вогонь і зберегти трохи гіркоти. Бо яке ж помело без гірчинки? Мама Доксули після саду продала і дім у селі, і купила собі інший, ближче до міста. А Доксулу відправила у велику міську школу. І берегла її як зіницю ока. Ось такий віднині мій обов’язок, казала неодноразово. Про Доксулу, свою доньку. Треба їй вирости, стати на порі, налитися щастям — і я видам її заміж. А як вона зрозуміла, що та вже стала на порі й час її заміж видавати? Ми ж бачили, що не підходять вони одне одному. З Костакісом. Учителем. Розбіжаться. Із самого початку. А ми казали. От побачиш. Вона його кине, кине. Розбіжаться. Крапка. Але ні вона його не кинула, ні він її. Сталася війна. Костакіс — серед пропалих безвісти. Потрапив у полон. Доксула рве на собі волосся. Із матері — причитання. Лиха година, зміїна. Зрештою, знайшли його. Якось знайшли, не питайте, як. Знайшли. Він у партії на обмін. Серед тих, кого привезуть назад. У третій партії. Останній. Серед щасливчиків. Хто в неї не потрапив — капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Той пропав. Лиха година. Зміїна. Для інших. Після того, як повернувся Костакіс, Доксула не могла ним натішитися. Усе в них почало складатися, пасувати одне до одного. Він закинув своє вчителювання. Купили вони біля моря садок, посадили помаранчі, поставили вулики. Зараз уже качають мед. Померанцевий. Рідкісний. Не мед, а диво, каже тепер Доксула. Яка збиралася розбіга́тися з Костакісом до війни, а з війною полюбила його всім серцем. А я, яка чоловіка свого завжди хотіла мати поруч, залишилася самотньою. Ми, які в шлюбі жили душа в душу, дочекатися не могли заручин. Ми... а його забрала війна, і він пропав безвісти. А Доксула лишилася, але щоб знайти свого чоловіка і полюбити його після війни. Щоб качати з ним мед. Померанцевий. Рідкісний. Які були майже розбіглися. А ми. А я. Капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Він пропав. Лиха година. Зміїна.
41
Васос Ліссаридис був кіпрським політиком, палким прихильником ідеї «еносису» (об’єднання) Греції та Кіпру. Брав участь у боротьбі проти британської адміністрації, що зумовила проголошення незалежності Кіпру. Як особистий лікар архієпископа Макаріоса належав до найближчого кола його однодумців. Брав участь у заспокоєнні громадянських заворушень 1963–1964 рр. Виступив проти військового перевороту 1974 р., через що на нього здійснили замах.
43
Згідно з кіпрським повір’ям, якщо людина стоїть на порозі смерті і щось її мучить та не відпускає, то запах померанців (різновид цитрусових) допоможе їй звільнитися від цього й піти з цього світу.