Мою маму врятувало те, що вона зустріла Спасулу. Тільки-но вони познайомилися, їй стало трохи легше. Вони ділилися одна з одною своїм болем — і відпускало. Було в Спасули якесь уміння робити так, щоб інший починав почуватися ліпше. Утихомирювала вона його. Лише про своє вона ніколи і словом не обмовилась. Пізніше все вигулькнуло, тоді й ми дізналися про те, про що дізналися. Про те, що сталося. А Спасула роками була німа, мов могила. Усі свої таємниці вона ретельно приховувала. Наче та голка, яку вона тримала в руці, шила її саму зсередини. Маму ж мою саме вона навчила всьому, що вміла сама. Учила й показувала вона добре, так, що, зрештою, мама сама все шила. І спідниці, і піджаки, і таємниці.
— РРРРРРРРРРРРРРРРРРРР...
— Шо, шо там таке?
— РРРРРРРРРРРРРРР...
— Душа.
— РРРРРРРРР...
— ШШШШШШШШ... Цитьте!
— Схиліть свої голови, опустіть очі.
— Ангел прийшов.
— РРРРРРРРР...
— Іде душа. Залишає світ.
За чотирнадцять місяців до того, як винищити колонію пацюків, за рік та два місяці до того, як порубати лопатою й сокирою пацючих із пацюченятами, до того, як убити Пацючого Ватажка з пастирською ґирлиґою, Карліто зустрівся з Залізною Ластівкою, саме тоді, коли він будував собі самому прихисток в одній із вибоїн на березі річки. «Я — берегова ластівка, — назвала вона себе Карлітові, — ми будуємо свої гнізда там, де земля межує з водою. Я цілими днями шукала бодай якусь річку. Ось, зараз намішую мул, роблю цеглу, збудую собі дім».
«А я й не знав, що існують залізні ластівки, — сказав Карліто, — не знав, що існують птахи із заліза. Колись я чув про мідних орлів та срібних голубів, а от залізну ластівку ніхто ніколи не бачив».