Якщо Георгія щось затамувала проти мене, якщо вона має через щось гніватися на мене, то це через те, що я погодилася, аби вона знялася на тому фото. Пам’ятаєш, Спасуло, як Георгія знялася на тому фото? Як її, дитя, по-суті, зняли на тій фотографії? На одній з мирних демонстрацій. Біля китайського посольства. Чи американського? Точно, біля китайського. Ми прокидалися, одягалися в чорне і йшли на демонстрацію. На протести. Ледь зайнявся світанок. Я завжди тримала перед собою велику світлину з Йоргосом. Ту, яку з пані Лулою ми зробили впізнаваною. Георгії ми дали нести світлину з нашого шлюбу, фото молодят. Щоб бачили люди, що Йоргос колись був і нареченим, що він не був вічно солдатом. Що от і Георгія вже є, їй два-три рочки, і ми стоїмо в живому ланцюгу біля посольств і вигукуємо, щоб нам повернули Йоргоса, який пропав безвісти. І що — ось вона, тримає наше шлюбне фото. Фото молодят. Що колись ми побралися. І ми стояли завжди в перших рядах, чи тому, що хотіли, щоб у посольствах побачили точніше Йоргосове обличчя, чи тому, що я боялася, як би мені не затоптали в натовпі дитину. Дуже на нього була схожа. Така ж невеличка, так і не виросла. У той день побачив нас один фотограф. «Чекайте, — каже, — чекайте. Хочу сфотографувати дитину. Можна її сфотографувати? Хай мала стане ось тут на розі. Лише нехай не тримає фото лицем до себе». «Георгіє, візьми фотографію як слід». Пам’ятаєш, Спасуло, мала постійно тримала фотографію до себе лицевим боком? Даємо їй світлину, лише подивилася в інший бік, вона вже тримає її сорочкою від себе. «Тримай, — кажу їй, — доню, гарно світлину. Дивись на пана, дивись, зараз вилетить пташечка, опа!» Ось так і виникла фотографія, на якій Георгія в чорному светрику по саму шию тримає нашу весільну фотографію і сумно дивиться на фотографа. Ось так її зняли. Що сталося з тією світлиною? Нікого, гадаю, не було, хто хоч раз та й не побачив її. Пам’ятаєш, Спасуло, як з неї наробили плакатів? Пішло дитя до школи, а вони ту сумну фотографію повісили на стенді; донька побігла і очі собі намазюкала, лише ніхто не довідався б, що на ній — вона. Схопила той плакат і роздерла. Пам’ятаєш, Спасуло, як я не дозволяла дитині тримати наше весільне фото навспак? От як ми намучилися з цією світлиною! І, подивися лишень, досі Георгія має зуба на мене. Через той день під посольством. Китайським, чи яким там? Не через плакат. Думаю, найбільше через те, що я не дозволила їй тримати навспак фото. Потім, коли вже виросла, вона взяла та й сказала мені. Мамо. Я тримала світлину лицем до себе, щоб бачити, мамо, тебе і татуся. Там, у натовпі. Поміж чужих людей. Коли ми стояли в першому ряді й на нас усі дивилися. А я хотіла зробити по-іншому. Дивитися перед собою і бачити вас. Ось чому! А в нас тоді голови чим були забиті? Що ми могли тоді зрозуміти? Хотіли, щоб вона стояла перед посольством і показувала всім світлину. Ту, яку тримала лицем до себе. А вона її постійно так тримала.
Коли настала зима, води, щоб хоч якось помитися, в нас не було. Мама на мангальчику кип’ятила воду, наливала її у ванну, яку дідусь купив у когось за півціни, ми гуртом залазили в неї та милися. З настанням листопада це вже було не так просто зробити. Я зі своїм довгим волоссям дуже мерзла. У мене було чудове волосся та красиві брови. Мама купала мене в неділю, потім я виходила на сонце і сохла. Якщо було пахмурно, я мерзла, зуб на зуб не потрапляв. Одного дня бере мене мама й веде до Сули, перукарки в таборі. Раз-раз, і пообрізали мені коси, залишили волосся по плечі. Ніхто моєї думки й не спитав. А потім розвелися воші, і мама раз, раз, раз вистригла геть усе.
— Бери маленьку металеву чарочку, насип у неї трохи землі зі двору.
— Сплюнь так, шоб слина лишилася на великому пальці ноги.
— Закрий їй очі.
— Не тре’ їм бути одкритими.
— Плюнь на землю зі двору.
— Якщо вони лишаться одкритими, вона забере того іншого із собою.
— Око, воно ж невситиме.
— Не бери, Спасуло, із собою іншого.
— Залиш його, не бери, Спасуло.
За шість років і скількись-там місяців до того, як поранити Залізну Ластівку, за сім років і скількись-там місяців до того, як убити Пацюка з пастирською ґирлиґою, до того, як спалити прекрасні коси Марини, за три тисячі днів до того, як із села пішла ріка, взяла і висохла, Карліто зустрів старого волоцюгу на краю лісу зі зміями. «Продаю котушки з нитками, — сказав старий, — продаю голки та ґудзики. Сільській бакалійник продає жінкам одежу, а я — голки та ґудзики. Не можна зшити сукню, якщо не маєш ґудзиків та голок, не можна вдягнути штани, якщо до того не купити в мене ниток. Бакалійник продає жінкам кольорові тканини й одежу, але без мене жінки не пошиють собі вбрання. Ніхто не знає про це, але я — найсильніша людина у світі. Колись я був царем, але в мене померла жінка, вбили мого собаку та дітей, і я став жебраком. Лише тоді я збагнув світ. Коли вбили мого собаку та дітей. Може це ти зробив?»