«Щось не пригадую, — розсіяно відповів Карліто, — не можу пригадати, чи вбивав я твого собаку і дітей, але — точно, жінку твою я й пальцем не зайняв».
«Продаю голки та нитки, — сказав волоцюга, — і лише так мені вдалося зрозуміти силу цього світу, тому нині я — найсильніший. Лише завдяки мені люди носять кольорове вбрання, лише через те, що я існую, вони можуть одягти червоне, і жовте, і біле. Лише блакитне не належить мені. Лише над цим кольором не маю я влади. Ну, все, бувай, подамся в інші краї продавати голки».
«А от мені червоний колір зовсім не подобається, — сказав Карліто, — ані жовтий, ні зелений, ні білий».
«Лише до блакитного неможливо доторкнутися, — відповів волоцюга, — лише цей колір не може тобі не подобатися, лише він не належить мені, лише для нього не потрібні голки та нитки, лише для нього. Треба йти».
Перед тим, як жебрак пішов, Карліто купив у нього чотири котушки чорних ниток, ще шістнадцять із темними нитками, вісімдесят чотири булавки, тринадцять голок і чотири пари нагострених ножиць. Він розпочав з рота бакалійника, потім зашив чорними нитками червону цеглу будинків, порізав ножицями красивий сірий колір дороги, придавив котушками фіолетові вазони, пронизав булавками темно-зелений колір листя, попідшивав краї білизни двориків, зробив темно-чорними квіти, попротикав жовтизну стокроток, збив додолу і дав чорній землі напитися з рожевого гвоздик, густо розшив хрестиком кущі, лише на лимонових деревах трішки спинився, зв’язав чорною ниткою плоди смоківниці, тепер село стало чорним і мертвотно-блідим білим, де-не-де вкраплялося ще брудно-сіре. «Він мав рацію, — із захопленням думав Карліто про жебрака, — нічого без котушок не зробиш, нічого без голок і булавок не зшиєш». Лише блакитного не вдалося торкнутися Карлітові, лише річку не зміг він притиснути котушками і пришити стібками, лише блакитне не належить мені, сказав йому волоцюга, лише над цим кольором ми не маємо влади. Лише річку він не зміг зафарбувати в чорне.
— Спасуло, Спасуло,
— шовкове та льняне
— і ажурне
— і жакард
— і капітоне
— і бавовняне
— і шерстяне
— і з ангори
— і з кашміру
— і з мохеру
— і з віскози
— і біле
— і червоне
— і синє
— і жовте
— і темно-синє, маренго
— і рожеве, мов троянда
— і червоне, мов черешня
— і лілове, і фіолетове
— і короткі
— і довгі
— і міні
— і з двох частин, deux-pièces
— і з відкритими плечима
— і літні
— і на саван не схожі
— тепер усі чорні
— стали всі темними
— морок поглинув світ, зафарбував його тінню
— не помирай, Спасуло,
— не помирай.
У нашому селі вдів тримали в чорному тілі, пам’ятаєш, Спасуло, як до них ставилися? Коли помирав їхній чоловік, їхнє життя закінчувалося, коли помирав їхній чоловік, відтоді і їм було зась існувати. З тієї миті вони носили траур усе своє подальше життя. Яке і життям-то не було. Носили в собі шмат смерті, як казала бабуся. Носимо в собі шматок, що лишила смерть, коли помирає наш чоловік. Пам’ятаєш, Спасуло, мою бабцю, яка носила в собі шмат смерті? Дід помер, коли бабуся була ще дівкою. Двадцять років, а його вбили повстанці, бо він мав якісь справи з англійцями. Забили камінням. Прив’язали під якимось деревом і кожен із села приходив і кидав у нього камінь. Під яким, не пам’ятаю вже. Думаю, то була олива. Усе село це зробило, один за одним, підходили й кидали каменюку, потім повідомили моїй бабусі, що помер її чоловік, і почала моя бабуся жити новим життям, яке до землі хилив шмат смерті. Треба було вдягнутися в усе чорне. Вона обернула до стіни всі дзеркала по хаті, сорок днів ніде не замітала. Не милася сама п’ятдесят. У руки не брала каструлю, щоб щось приготувати. Обрізала свої коси, щоб дід забрав їх із собою на той світ. Коли збігло достатньо днів, вона перефарбувала в чорне весь свій одяг і почала носити дві чорні хустки. Навіщо, Спасуло, бабуся носила дві хустини? Навіщо їй було одразу дві чорні хустки? Бо, коли тягаєш у собі шмат смерті, одна хустка такої ваги не подужає. От чому. Однією хусткою бабуся покривала голову, у неї було дуже красиве волосся, волосся і брови. Вона зав’язувала її міцно під підборіддям, а іншу хустку накидала на плечі, пускала по спині та її кінці зв’язувала на грудях. Лише так бабуся могла подужати свій траур. Лише двома хустками підняти смерть і тягти її далі. Для цього потрібні дві хустки. Дві.