— Першу хустку на очі,
— шоб не було видно очей,
— шоб не було видно чола,
— шоб краси не було видно,
— перша хустка приховує жінку,
— хустка чорна, зав’язана знизу.
— У тому вузлі — усе твоє життя.
— Другу — на плечі,
— накинуту на спину,
— не зав’язана
— та друга хустка.
— Дві хустини на жінці,
— дві, шоб видержать тягар.
— Але вона має тягар, який ніякі хустки не видержать.
— Ні, ні, де там! Ніякі.
— Хоть сто год ходи з покритою головою.
— Хоть сто хусток одягни.
— Вона має тягар, який тіки душа може видержати.
— Але й та — бува таке — тоже не має сил видержать.
— Тому і бува такою важкою година, коли вона має відійти.
— Має тягар твоя душа, Спасуло?
— Має тягар, який їй заважає вийти, тягне назад?
Звісток про те, чи живий, чи убитий Йоргакіс, ми ніколи так і не отримали. Довідалися лише, що він потрапив у засідку, яку зробили турки біля одного села, Вуно. Вуно — як гора грецькою, а не хребет Пентадактилоса[46]. Про Пентадактилос ми знали, що Йоргакіса із трьома товаришами обстріляли в тамтешніх горах і їм лише дивом вдалося вціліти. Вони прикинулися мертвими, кулі просвистіли над головами, лежали до світанку, втискаючись в суху землю, а потім втекли. Про це нам відомо. Про те, що сталося далі, не знаємо нічого. Що ж там сталося біля Вуно? Хтось розповів нам, що його спіймали. Один солдат, який був із ним, божився, що Йоргоса спіймали. «Клянуся, що вони спіймали Йоргакіса, один турецький солдат, високий такий, скрутив мотузкою йому руки. Вони посадили його у військовий джип і кудись повезли». Клявся-божився, що схопили його. Інший казав, що бачив його в Адані. Там в ув’язненні сиділо багато наших, але одного разу вони перестрілися біля джерела. «Клянуся, що я бачив Йоргакіса біля джерела в Адані, у концентраційному таборі. Разом із ним прав шкарпетки та спіднє в джерелі, яке було на подвір’ї». Ось так, і ми плекали надію. Йоргакіс опинився в Туреччині, в Адані, щось пішло не так під час обміну — і він не зміг повернутися до нас. Та Йоргакіс точно мав би знайти спосіб потрапити на корабель і приплисти назад. Оскільки той клявся, що його схопили, що бачили його в Адані, як він пере на подвір’ї свої речі, оскільки його бачили, бачили, Йоргакіс точно мав би знайти спосіб, щоб повернутися до нас. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми казали, що Йоргакіс зметикує, як повернутися з Адани? Бути такого не може, щоб не зметикував. Ми про це говорили тоді, коли вирішили пошити вишневу сукню. Я — в траурі, ні вдова, ні заміжня, чоловік мій пропав безвісти, носила все сіре та вицвіле. Ніяке. Однією ногою з живими, іншою — з мертвими. Але, коли повернувся б Йоргакіс, у мене жодної сукні красивої одягнути не було, от і домовилися зі Спасулою пошити мені сукню, яку я вдягну, коли Йоргакіс повернеться, щоб не бачив він мене у сірому та ніякому, бо я ж не вірила, бо він має повернутися. І ми взялися за роботу і почали шити ту сукню із запа́хом, із декольте, яке утворюється, коли одна частина лягає перехресно на іншу, зі спідницею, що спадає навскіс, та кораловими ґудзиками ззаду. Руками ми зі Спасулою пришивали коралові ґудзики, руками прошивали складки спідниці, що спадала навскіс, лише оторочку Спасула зробила на машинці, лише для оторочки вона використала Зінгер. Вжик, вжик-вжик. Вжик-вжик. Вжик-вжик. Красиву ми зі Спасулою зшили сукню. Вишневу. Зшили та й повісили в шафі, щоб і вона чекала Йоргакіса. Я казала собі, от побачить мене в цій сукні Йоргакіс. Дуже вона мені пасувала, якби ж Йоргакіс міг лише її побачити. Тобто коли я зараз пригадала це, він її одного разу і бачив. Не мене, яка її вдягла, а мене, яке її пере. Якось уночі, уві сні. Пам’ятаєш, Спасуло, як я розповідала тобі, як бачила уві сні, що перу сукню в криниці? П’ять років минуло з того часу, як пропав безвісти Йоргакіс. Чи чотири? Десь так. Пам’ятаю, президентом тоді був Кіпр’яну. Так, точно, тоді президентом був коротун Кіпр’яну. Щось сталося в той день, не пригадую, що достеменно, але точно щось, от він вийшов і щось сказав, виступив Кіпр’яну по телебаченню і щось сказав про зниклих безвісти, і мене всю аж перетрусило, місця собі не знаходила, а вночі побачила я сон. Я в своєму сірому стою навколішки біля криниці. Тру сукню руками, хочу її вичистити, і треба, щоб хтось витягнув відро і злив мені води. Сиджу і сиджу, час іде й іде, нікого, хто міг би витягнути води. Годинами чекаю, Йоргакісе, тебе, щоб ти прийшов і витягнув мені води. Де ти, Йоргакісе? Йоргосе, ну, натягай мені води. Але нікого нема, ніхто не приходить по воду. Я страх як утомилась, болять коліна, встаю, закидаю сама відро, витягаю воду, пробую випити, бо замучила спрага. Так довго стояти на колінах, відтираючи сукню. Бачу твою руку, яка хапає відро, чую голос. «Не пий воду з криниці, не можна пити цю воду. Вона гірка. Гірка!» Не даєш напитися. Так я там спрагла і залишилася. Так там і залишилася сукня, вся в милі після стількох годин прання. Ми вилили назад воду. Плюсь, нема води. Такий звук з’являється, коли її виливаєш. А ти навіть одним оком не глянув. Навіть не подивився на ту сукню, яку я мала одягти, коли чекала тебе. Хоч би одним оком на ту вишневу сукню. І було дуже холодно в тому сні, я змерзла, мене занурила в сіру, каламутну тінь величезна гора, що височіла за моєю спиною.